Дві години Ліда нервувалася в порожньому Іветтиному кабінеті: і ходила туди-сюди, і сиділа, і стояла, і поскладала старі газети на її робочому столі. «Скоріше, скоріше!» — по-дитячому настирливо підганяла час. Ще хвилин двадцять, і алібі опустить завісу. Мобільний доведеться вмикати.

Іветта ввійшла в кабінет, і Ліда жахнулася. Здавалося, мати віддала хворому не тільки знання, досвід і час. Усю кров, енергію, сили…

— Матусю, та ти ледь на ногах стоїш! — перелякалася.

Іветта всміхнулася втомлено.

— Добрий день, Лідочко. Справді — добрий.

До кабінету заскочила операційна медсестра.

— Іветто Андріївно! Усе в порядку. Пульс стабілізується…

— Дякую, Риточко!

Медсестра зникла. Іветта Андріївна вимила руки — «на автоматі», важко опустилася в крісло біля вікна і знову всміхнулася.

— Житиме… Хоча ми обіцяли хворому перед операцією, що «лише подумаємо над цим».

Ліда присіла біля крісла, обійняла маму.

— Хворі не розуміють гумору хірургів. Він здається їм надто жорстоким.

— Ми і не просимо їх про це.

Іветта задумалася.

— Скажи, щоби мені зробили чаю, — тихо. Раптом глянула на дочку, насторожилася. — Поговорити хочеш? — запитала упевнено.

— Так, мамо, — винувато прошепотіла Ліда. Знітилася. — Може, іншим разом? Не пече. Їй-богу, не пече. Ти така втомлена… Давай краще чаювати…

— Годі метушитися, Лідочко, — мовила Іветта холодно. — Кажи.

Ліда напружилася, підвелася — з чого почати? Таким зрозумілим усе здавалося, а тепер… Сперлася рукою на стос старих газет на столі, опори шукала. Ковзнула поглядом по заголовках: «Осінній марафон», «Гарячої води нема», «Убита повія навчалася на другому курсі університету». Не звернула уваги. Повію убили? Чи не сенсація?

— Я думала про Платона, мамо… — закинула пробну кулю. — Про ту страшну осінь. Дощ, гумова лялька, Платон… Дитина… моя… Я — монстр, мамо! Я навіть не спитала, хто в мене був, адже на УЗД стать так і не роздивилися, а я…

Замовкла. Приголомшено стиснула кулачки.

— Господи… Про що це я? Я ж не про це…

— А про що, Лідочко? — Іветта уважно дивилася на доньку.

Ліда видихнула і раптом бовкнула:

— Платона треба одружити, мамо!

Іветта примружила очі, в'їлася просто в доньчину душу. Вивертала-катувала — звідки такі думки? Звідки?

— Я спробую пояснити свою логіку, — поквапливо заговорила Ліда. — Щоб ти не подумала, що я геть не видужала… Що мене мучать істеричні думки і мені так само погано, як і три місяці тому.

— Не треба, Лідочко, — спокійно мовила Іветта. — Іди додому, а я подумаю над твоєю ідеєю…

Ліда почервоніла до скронь. Геніальна ідея — каменем на дно. Мати не зраділа, що в неї з'явилася однодумниця, не розповіла доньці про свої плани, про те, як просувається авантюра з одруженням. Викреслила її? Назавжди?

Ліда брьохала засніженою вулицею, забула про обережність, не ввімкнула мобільний, колотилася. «Я сволота, — констатувала подумки. — Я справді сволота. Щоб втертися до мами в довіру, сама запропонувала їй те, від чого мріяла відговорити. Що ж я за людина така?»

Морозне повітря в легені. Каяття — геть. Самі плачі тобі. І вже не сволота, шкода себе. «Та що ж це?! — бідкалася. — Чому мама категорично не хоче говорити зі мною про те одруження? Я ж не чужа! Я фізично не можу відчувати себе чужою. Я ж знати повинна, що відбувається…»

А Іветта Андріївна Вербицька просто не любила розводитись про свої невдачі. Вона про них… пам'ятала. І робила висновки.

Іветта вирушила у свій перший похід за здобиччю ще у жовтні. Погано уявляла, де і як розшукає дівчину, яка стане Платону подругою, коханкою, нянькою і вірною рабинею до кінця своїх днів. Чогось Ангеліна перед очі — таку б, тільки молодшу! Сердечну, малоосвічену, нерозпещену, дисципліновану й вірну. Навіть запитала у няньки:

— Ангеліночко, ти ж на Поліссі народилася?

— Під Луцьком. Волинь синьоока. Тридцять років у рідному селі не була. Може, і нема його вже… — зітхнула. — Оце викинете мене з дому, під парканом помру.

— У мене на тебе інші плани, — відрубала хазяйка.

На Волинь не поїхала. Далеченько до Волині. Кілька днів придивлялася до приватних таксі, що купками — по всьому місту. Для пошуків їй потрібен був спокійний і зважений водій із надійним авто. На Подолі не шукала — на Подолі Іветту Андріївну Вербицьку знали всі таксисти: щодня викликала автівку до під'їзду, деякі обслуговували професорку місяцями. Іветта ж вирішила, що їй потрібен водій, з яким надалі вона не перетинатиметься в повсякденні.

Пошуки довели аж до Нивок, і тут Іветта вподобала акуратну синю «шкоду». За кермом — молодий мужчина зі щирою усмішкою. «Років двадцять п'ять, — оцінила. — Приємна зовнішність. Усміхнений. Одягнений без епатажу… Що ж, цілком пристойний вигляд… А грошей, мабуть, не густо. І це теж непогано».

— Їхати треба? — запитав таксист, коли Іветта підійшла.

— Так, — відповіла. — Причому кілька днів чи навіть тижнів поспіль і за межі міста. Як ви дивитеся на роботу з постійним вдячним і небідним клієнтом?

— Нормально.

— Іветта Андріївна Вербицька, — простягнула хлопцю долоню.

— Юрко, — обеззброїв усмішкою.

Іветта кивнула, тут же окреслила умови співпраці — схожі на купу подарунків до дня народження, що їх кидають горою — не втримати: заробітна плата плюс добові плюс амортизаційні витрати на автівку плюс оплата бензину.

— І далеко мандруватимемо? — запитав Юрко.

— А от запитань прошу не ставити. Жодних. Ваша справа — довезти мене до місця призначення, почекати і відвезти назад.

— Домовилися, — погодився.

Наступного ранку Іветта навмання спрямувала «шкоду» на Житомирську трасу. До невеличкого села кілометрів за сто від столиці. Тицьнула в мапу автомобільних доріг — сюди! За годину повернули з траси в бік села, по ямах ще три кілометри. Нарешті!

Юрко зупинив автівку при в'їзді в село, на початку єдиної вулиці, запитав:

— Тепер куди?

Іветта з подивом пройшлася поглядом по порожній — епідемія, мор? — вулиці. Куди це вона заїхала? Люди де? Нікого.

Навіть магазинчик зачинений. Раптом побачила рух на обмальованій напівзруйнованій автобусній зупинці: з лавки підвівся дядько років сорока, обтрусив з куртки «адидас» пилюку і знову розлігся на лавці.

— Туди! — вказала на єдину живу душу. — А ви, Юрочко, почекаєте біля магазину.

За десять кроків до зупинки Іветта Андріївна вже чуяла носом: дядько драматично нетверезий, тому розмова буде нелегкою. Оскільки інших претендентів на живе спілкування не спостерігалося, вирішила-таки обережно розпитати дядька. Як не про потенційну наречену, то хоч про живих людей, щоб уже серед них відшукати тверезу голову і з'ясувати головне.

Та все сталося не так, як гадалося. Дядько побачив чужу жінку з положення лежачи. Здивовано поворушив бровами і відважно пробурмотів:

— Ти, холера, можеш собі хоч опудалом прикидатися… Я тебе однаково розкушу…

— Доброго дня, молодий чоловіче, — беземоційно мовила Іветта.

Дядько насупився. Підвів голову. Спробував навести в мутних очах діафрагму й експозицію одночасно. Не впорався. Зітхнув: доведеться вставати. Без оптимізму сів на лавці, потер очі, із прикрістю глянув на Іветту.

— Скажіть, молодий чоловіче, у вашому селі сільрада є? — якомога доброзичливіше запитала Іветта.

— Ну…

— Що? — не зрозуміла.

— Що «що»? — заплутався дядько.

— Сільрада.

— Ну…

Іветта шумно видихнула і твердо сказала сама собі:

— Так… Спокійно…

— Я спокійний! — пробурмотів дядько.

— Я не вам! — прошипіла Іветта. — Вам я поставила просте запитання! У вашому селі сільрада є чи ні?

— Ну… — здивувався дядько.

— Що «ну», дебільне ти створіння?! — незворушно холодно процідила Іветта. — Ти інші слова, крім «налити» і «випити», розумієш?

Дядько підозріло насупився, знову потер очі, подивився на незнайомку і раптом так різко підскочив, що Іветта відсахнулася.

— А! — закричав. Пальцем в Іветту тицьнув. — Я тебе впізнав, чурка заїжджа! Це ти минулого літа двох наших дівок підмовила в Туреччині трудитися. Офіціантками! А дівки шльондрами стали. Обман!