— Помоліться за мою маму… Пом'яніть маму мою…
Наприкінці серпня Стас урешті дістався невеличкого села на Полтавщині, де в середині липня край зеленого поля зелений журналіст брав інтерв'ю в капітального дядька… Віктора Івановича Гая тут знала кожна собака, а Платона і вагітну Раю — ні.
— Та мало хто дорогами вештається, — знизували плечима селяни. — Онде депутати нещодавно на полювання припхалися. Гасали полями, самі наче ті зайці. А бородатого і вагітну не бачили. Та он і Віктор Іванович. У нього запитайте.
Віктор Іванович Гай, хоч, здається, знав відповіді на всі питання, ясності не додав.
— А… Щось таке було… — роздивлявся світлину, що її привіз із собою Стас. — Як, кажеш, їх звати?
— Платон і Рая.
— Рая, Рая… — супився роздратовано.
— А це не той Ісусик, що в баби Климчукової тирлувався? — проверещало пацаня рочків семи, що несподівано виникло біля дядька, як із неба звалилося.
— Який ще Ісусик?! — гримнув Віктор Іванович.
— А я почім знаю! — відважно огризнулося пацаня. — Баба його Ісусиком називала, і ми собі…
За десять хвилин Дезінфікатор стояв перед заваленою огорожею старої хатинки край села.
— Бабо! Бабо Климчукова! — горлало пацаня, що визвалося провести Стаса.
— А у баби що — імені нема? — спитав Стас, спостерігаючи, як від хатинки до них потиху суне сухенька бабуся.
— А я почім знаю?! — кинуло пацаня. — Дід був Климчуком, а як помер, так на селі бабу стали Климчуковою звати. — До бабусі звернуся: — Бабо! До вас люди!
Стас показав старенькій світлину, вона очки примружила, вдивилася.
— Ото! Ісусик… І Магдаленка його… Пішли… Пішли…
— Куди пішли?
— А не знати куди. Як прийшли, так і пішли. На ноги встали і пішли…
— Хоч у який бік, знаєте? — розгубився Стас.
— Я знаю! — видало пацаня, обернулося на схід. — Туди.
— І давно?
— А я почім знаю?! Тільки їх не двійко було. Троє. Ісусик, дівчина з пузом і ще якийсь дядько з ними.
Стас став лицем на схід, дух перехопило — неба до біса! На дві третини формату. Фотограф сказав би — забагато неба, а Господь, певно, недарма стільки лазурі заколотив. Дивишся в те небо і вже летиш. Оце б, справді, злетіти, зверху роздивитися, де ті босяки ховаються. П'яна ґрунтовка розрізає поле, лісосмуги в геометрію граються…
— А куди ця дорога веде? — спитав хлопчину.
— До інших доріг. Вони за селом перетинаються і знову в різні боки.
— І де ж мені їх шукати?
Пацаня серйозно зиркнуло на Дезінфікатора.
— Ісусика? Як Ісусика, то прямо їдьте. Усе прямо і прямо…
Стас почервонів від незрозумілої прикрості, ніби став малим та дурним проти звичайного сільського хлопчика. Кахикнув, простягнув хлопцю руку.
— Ну… Давай! Дякую за допомогу.
— Бувай! — хлопець ляснув долонькою по Стасовій долоні.
— Ну ти силач! — розсміявся Стас. — А звати як?
— Климчук! — пацаня розреготалося і чкурнуло геть.
Спантеличений Дезінфікатор стояв край невеличкого села.
На вітру. Під небом. І геть не хотів сідати в «тойоту». За селом крутилася дорога, та здавалося, якщо на неї ступати, то тільки босоніж, щоб усією ступнею відчувати її, землю.
Стас усміхнувся збентежено, сів за кермо і поїхав. Прямо в небо.
Перші годину-дві «тойотою» керували дитячий захват і вільний дух мандрів. Стас повідчиняв вікна, усміхався безтурботно, у голові крутилося єдине слово: життя…
— Життя… — на ті кольори чисті, на дзвінке цвірінчання пташине, повітря з гіркими травами, а не гірко… Солодко. Квіти в бур'янах, курява за автівкою, посеред поля — дерево розлоге, а за ним десь далеко на пагорбі кінь такий маленький, що і масті не розібрати. Життя.
Він не знав, із якого дива послухався поради малого хитруна Климчука їхати прямо і прямо, та й не було у степу прямих шляхів. Вони крутилися зміями, і Стас навмання вибирав той, який продовжував примарну пряму, заглиблювався все далі і далі в чисті кольори, пташине цвірінчання, трав'янисте повітря і тільки коли сонце на обрії пірнуло у віття дерев, схаменувся.
— Дідько… Вечір…
Кольори набрали густоти, ніби води напилися. Птахи поступилися комарам, а від сонця прямо по курсу лишився полум'яний промінь-привіт. «До завтра, чоловіче». Стас психонув, увімкнув дальнє світло і вирішив їхати… прямо. Десь же повинні бути… хай не Платон із Раєю, просто — люди.
Аж і ніч. Чорнота розляглася — все у себе ввібрала: і кольори, і звуки, і Стасів авантюризм, і легковажні надії вже сьогодні побачити дивного бородатого Платона і вагітну Раю. Дезінфікатор напружився: їхав помалу, бо у світлі фар шлях роздивитися можна хіба що на кілька метрів.
— Ні, ну не йолоп?! — лаяв себе роздратовано. — Не ідіот?!
Близько півночі зупинив «тойоту» посеред чорної німоти, вийшов з автівки — грюк дверима щосили. Присів на капот, закурив…
— Доскакався… Скакун!
Озирнувся і раптом вдалині, високо, ніби над землею, побачив вогник. Він блимав, як свічка під вітром, і в першу мить Стас подумав, що то, певно, літак чи якесь НЛО, але вогник не рухався, та й над землею був не так уже й високо, не в небі.
— Може, на пагорбі хтось живе… — зрадів Стас.
До «тойоти». Та — куди! Шлях в один бік в'ється, вогник в інший манить. Стас прихопив сумку і документи, замкнув автівку, попхався по свіжозасіяному озиминою полю в бік непевного і, може, геть негодящого прихистку.
Не в оранжереї ріс. Нормальний хлопчина. І по деревах лазив, і у Дніпро пірнав, і паркани обписував, і на гітарі, і з дівчатами, і пікніки за містом, і спав на голій землі, коли вже перепивав на тих пікніках, а друзі кидали його там, де впав. Усяке було, але по житу, яке тільки в землю кинули, яке ще й не проросло… Ніколи. Одне діло, заскочити у поле скраю, квітів нарвати і вискочити, інше — топтати, топтати, топтати і відчувати себе останнім падлом. «Якось неправильно все це…» — нервувався подумки. А вихід який? Спочатку обережно йшов, малим ліхтариком присвічував, щоб поміж рядків ступати, та в очах пилюка, грудки під ногами — гори, захекався, вимкнув ліхтарик, почимчикував навпростець.
Поле скінчилося несподіваним рівчаком. Дезінфікатор не втримався, завалився. Підхопився, обернувся до вогника — та ось він. Зовсім близько. Угору тре' пхатися. Хвилин за десять стояв перед старою мазанкою, всередині якої тремтіло не яскраве і не тьмяне — м'яке, як стомлена душа, світло.
Ступив крок до мазанки, та з темряви загарчало двійко собак. Він їх не бачив. Не показувалися.
— Гей! Люди… — гукнув Стас несміливо.
Гарчання раптом стихло. Стас наблизився до мазанки, штовхонув двері. Вони й відчинилися. Йому стало моторошно. Дивне місце. Мала мазанка посеред ночі світиться, сама собі — центр усесвіту. Двері відчинені.
Переступив поріг, у голові запаморочилося від духмяних трав. Вони звисали безтурботними віниками зі стіни, утворюючи різнобарвний килимок. «І хлорки не треба, — раптом подумав. — …Чисто». Зиркнув. Підлога нефарбована, на столі, вкритому шматом лляної небіленої тканини, свічка миготить, а на довгій дерев'яній лавці… Рая? Рученята тонкі, коса довга, голівка схилилася до грудей, тож лиця не видно, бо дивиться, очей не зводить із дрібненького немовлятка, пригортає до грудей обережно, бо ж те спить.
— Рая? — Сльози під кадик.
Дівчина підвела голову, обійняла очима. Стас ще більше перелякався. Не Рая…
— Молоко у печі. Попийте і лягайте. Прокидатися скоро… — мовила тихо.
Хто вона? Чому йому ввижається, що ця схожа на Раю дівчина знає про нього геть усе? І про Платона. І про Раю…
— А дитинку… чого не покладеш? Руки зомліють.
— Хай зомліють. Дитинка має відчувати тепло тіла людського. Не можу покласти. Тобі… Тобі передати можу.
Він знітився вкрай.
— Давай… — пробелькотів ошелешено.
Вона кивнула, підвелася з немовлятком на руках. До печі пішла.
— Тут молоко… Попий і лягай. А я дитинку біля тебе покладу. Добре?
— Добре, — прошепотів Дезінфікатор.
Як слухняна дитина, випив молока з глечика, приліг на довгу лавку, і дівчина поклала поряд із ним спляче немовлятко. Стас обережно обійняв його, бо лава вузька — ще впаде, не дай Боже. Заплющив очі для годиться: не міг дивитися на дивну дівчину, стидався чогось. «Не засну, — думав. — Як тут заснеш? Ще маля придушу…» І провалився.
