177 Пустельні тут місця були та дикі — пустельне узбережжя, а за ним гранітні скелі – спершу невеликі, а далі вищі, з верхом крейдяним. Над бухтою завжди чаїні крики, і рев прибою, і туман, як дим, який зникав, коли тепліло літо і море, наче озеро, розлито. 178 Дзюрчав струмок, мов те вино іскристе у келихи з важкої сулії. Вино – роса душі моєї чиста! Смаком не перевершує її і проповідь розумна й урочиста, що має все ж недоліки свої. Подайте нам вина й жінок на втіху, а проповідь лишіть собі для сміху! 179 Людина мусить випити хоч трохи. Вино і слава, золото й любов — до них завжди тяжіють випивохи, яких ще глузд ханжі не поборов. Життя було б таке без нього вбоге, без випивки у жилах скисла б кров. Тож пийте для душі своєї й тіла, допоки голова не заболіла. 180 Щоб насолоду, гідну Ксеркса, мати, запам’ятайте раз і назавжди: покличте слуг, звеліть мерщій подати карафку віскі з пляшкою води. З ним і шербет не можна порівняти, бургундське теж не тичеться сюди, — після кохання, битви або спліну у віскі втіху бачу я єдину. 181 Той берег… Я змальовував, здається, його… Авжеж. Тепер він бовванів мов з туману. Як влітку тут ведеться, на морі штиль… Ледь уловимий спів пташок навкіл… і скеля як фортеця… А унизу, побіля берегів вузеньке пасмо збуреної піни, що мливо перемішує камінне. 182 Вони вже віддалилися від гроту. В поході батько. Матері нема. Лиш покоївка, що усе достоту виконує покірно, як німа, про коси виявляючи турботу, щоб панна не чесала їх сама, про сукні, що з упертістю маляти Гайде їх відмовляється міняти… 183 Був милий час вечірнього спокîю із холодком, властивим тій порі, коли криваве сонце за горою сідає, щоб спочити до зорі, і світ сповито тишею такою, що порух серця чути… а вгорі недвижно сяє зірка одинока, подібна до розплющеного ока. 184 Вони, за руки взявшись, наче діти, гуляли на терасах кам’яних і зупинялись, щоб перепочити біля печер, неначебто для них споруджених вітрами нарочито — для потаємних зустрічей таких. Стояли і, обнявшись, таємниче тулилися обличчям до обличчя. 185 Ще небо сяйвом заходу яскріло, палало море світлом вогняним, а вже нічне з’являлося світило — зростало і сріблилося над ним. Об скелі хвилі хлюпали безсило, а двоє, мов замилувані тим, в полоні молодечої нестями зливалися гарячими устами. 186 О сило і тривалосте цілунку закоханої юнки й юнака! Подібний він до Божого дарунку, що, наче промінь, в серце проника. У скронях кров одгукується лунко, а поцілунок плине, як ріка, вимірюючись мірою одною — тривалістю, а значить – довжиною. 187 А в них вони тривали бозна-скільки — коханці не вимірювали їх: тяглись одне до одного і тільки у почуттях кохалися своїх. Неначе уст даровано їм стільки, як бджіл в рою, що тулиться до стріх, а серце – джерело бездонне, звідки смоктати можна мед, немов із квітки. 188 Вони були самі, та не як всі ті, що, вдома замикаючись на ключ, самітними себе вважають в світі. Поєднані з мовчазністю цих круч, із обширом землі та неба злиті, серед пісків, що мріли обіруч, вони були самим життям, в якому вмирати не доводиться нікому. 189 Від слуху зацікавленого й зору печера боронила їх, як дім, і, наче одне в одному, в ту пору жили вони усім єством своїм. Кохання правду чисту і сувору тлумачило й пояснювало їм, мов яблуко, що вистигло на древі, майбутню долю визначивши Єві. 190 Обітниці Гайде не вимагала, та не давала любому й сама — вона, либонь, ще навіть і не знала, що і клянуться часто надарма, що і любов трапляється невдала і що від лжі гарантії нема: мов пташка, до коханого летіла і до облуди не було їй діла. 191 Вона була закохана, та й годі! Якби прирік на смерть і душі Бог, душа Гайде з Жуановою в згоді в обіймах і застигнули б удвох. Та пристрасть завдяки своїй природі спалахувала й гаснула в обох, аби новий породжувати спалах в серцях, лиш на хвилину занепалих. |
