Дон Жуан належить до традиційних літературних образів6, які генерували окремий самодостатній і багатовимірний літературний рецептивний дискурс. Рецепція – це «синтетична форма генетично-контактних зв’язків, яка полягає у сприйманні ідей, мотивів, образів, сюжетів із творів інших письменників та літератур і їхньому творчому переосмисленні в національному письменстві чи творчості митця»7. У контексті діалогічного розуміння міжлітературних зв’язків Ганс Роберт Яусс зауважує, що варто «розрізняти в історико-літературному процесі обидва аспекти стосунку тексту і читача, тобто вплив – як спричинений текстом – і рецепцію – як спричинений адресатом – елемент конкретизації смислу»8. Сьогодні донжуанівський дискурс – це поліморфна гетерогенна система, якій притаманне продукування нових смислів (що часом можуть кардинально розходитись з оригінальними), нових інтелектуально-мистецьких практик та ін. Нині донжуанівський дискурс постає настільки строкатим явищем9, що його первісні смисли (когнітивні фрейми), породжені севільською легендою, «затираються» пізнішими інтерпретаціями і в разі їхньої апропріації масовою свідомістю остаточно «затіняють» первісні смисли. У такому разі пізнання деяких первісних смислів тексту не видається можливим на рівні масової свідомості або ж результати такого пізнання не можуть змістити набутих уявлень, що утворюють альтернативну смислову реальність навколо Дон Жуана.

Крім того, цього героя доцільно схарактеризувати як «трансґресивного» (із притаманними соціальними та ін. акцентуаціями й трансформаціями оригінального канону, які співіснують у межах донжуанівської культурної парадигми) персонажа, позаяк він містить інтенцію, яка реалізує вихід за рамки соціальних і психологічних умовностей, усталених норм, звичних правил. Оповідач у тексті конструює навколо Дон Жуана дискурс із «подвійним дном», показуючи в іронічний спосіб як трансґресивність самого героя, так і тих, хто є об’єктом його зазіхань і причиною успіху.

Перед нами специфічно «деформований» у художній уяві Дон Жуан, чий успіх у житті детермінований не стільки власною унікальною природою й волею, скільки тими, хто його оточує:

В оригінальній легенді Дон Жуан – раб і володар водночас, жертва власних примх і пристрастей, а також підкорювач інших. М. Фуко в есеї «Про трансґресію» зазначає, що «мабуть, варто було б зазначити, що у світі, в якому не лишилося нічого святого, сексуальність виявляється єдино можливою цариною диференціації почуттів»10.

Ліро-епічна поема (за іншою класифікацією, роман у віршах, а сам письменник уживав термін «епічна поема» до цього твору: «Від публіки чекатиму я схвали // Оцим епічним задумом моїм») «Дон Жуан» Дж. Байрона здобула нечуваного успіху з огляду на специфіку головного героя, який виходить за рамки традиційних соціальних і моральних норм.

«Дон Жуан», як уже було зазначено, – твір незавершений (складається з 16 пісень і початку 17, написано октавами11). Байрон докладно розповідає про дитинство героя й формування його характеру. Дон Жуан загалом позбавлений романтичного ореолу (за винятком історії кохання до Гайде, яка була дочкою пірата). Протагоніст часто потрапляє в комічні ситуації (наприклад, виявляється в гаремі «наложниць» турецького султана, дружині якого він сподобався), заради кар’єри може поступитися честю й почуттями (у Росії Дон Жуан – фаворит імператриці). З-поміж романтичних рис його характеру маємо романтичну волелюбність. Байрон хотів завершити поему епізодом участі Дон Жуана у Французькій революції XVIII ст.

«Дон Жуан», зберігаючи зв’язки з романтизмом, одночасно прокладає шлях і до реалізму в англійській літературі. Про це свідчить гіпертрофована критика тогочасної суспільно-політичної дійсності, стосовно якої автор не шкодує дошкульно-сатиричних і саркастичних висловлювань. Почавши з викриття лицемірства у стосунках між батьками самого Дон Жуана, Юлією та її чоловіком тощо, автор, на широкому тлі аналізуючи різні царини суспільного життя, показує, що брехня глибоко вкорінилась у тогочасному житті; власний час, у якому письменникові довелося жити, названо «фальшивим» «століттям егоїстичних грабіжників». У деспотизмі монархів тих країн, де людей продають на ринках рабів, митець вбачає межовий вияв тиранії й насильства над народами. Байрон показує турецького султана і Катерину II як аморальних і розбещених державців, примхи яких породжують атмосферу плазування й політичних інтриг.

Байронівський Дон Жуан не має притаманної романтизму винятковості характеру, неймовірної пристрасті, що має здатність керувати людьми. Проте героєві притаманна винятковість долі, яка й визначає його незвичайні пригоди в екзотичних світах. Від романтизму у цьому творі маємо й уже згаданий мотив нескінченної мандрівки, під час якої романтичний герой зазвичай, змагаючись із реальністю, створює себе й віднаходить глибинне філософське розуміння світу. Дон Жуан у замку лорда Генрі натрапляє на таємниці й жахи, створені аристократичним розумом, який відчуває утому від світу. Привид чорного ченця, який так жахає Дон Жуана, насправді виявляється графинею Фіц-Фальк, яка прагне заволодіти юнаком.

«Дон Жуан» Дж. Байрона належить до творів, щодо яких літературознавці не мають одностайної думки стосовно жанрового визначення. Традиційно «Дон Жуана» визначали як поему, проте у сучасному літературознавстві дедалі переконливішою постає думка про те, що все ж таки роман у віршах або просто роман. «Дон Жуана» схарактеризували як роман російськомовні перекладачі 1940-х рр. Г. Шенгелі і Т. Гнєдич12. У 1950—1980-ті рр. твір визначають як роман О. Петрова, Н. Берковський, М. Гузик та ін.13.

У зарубіжній критиці «Дон Жуана» нечасто називають романом14. Романна атрибуція суперечить розумінню цього жанру у самого Байрона, щоправда, в історії літератури ми маємо не поодинокі приклади, коли письменники й літературознавці по-різному визначали жанрову належність художнього твору. Дж. Байрон характеризував «Дон Жуана» як епопею, хроніку, епос, сатиру, найчастіше просто як поему, проте ніколи як роман. Окреслення «Дон Жуана» як роману сприяли інтенсивні літературознавчі дискусії 1930-х рр., детерміновані розвитком радянської пушкіністики. У доволі значній кількості досліджень цей твір порівнювали з романом у віршах «Євгеній Онєгін». У монографії Н. Драгомирецької15 один із розділів має назву «Два віршованих романи: «з героєм» і «без героя». Наголошуючи на термінологічній неусталеності того часу, дослідниця зауважує, що в «Дон Жуані» Байрон залишається романтиком, а от Пушкін у своєму романі – реаліст. А от сам Дон Жуан у тексті поєднує обидві ці риси: ідеалістичні поривання й реалістичну тверезість мислення: