Був мрійником Жуан і реалістом.

В поняттях цих розбіжності нема, бо все, про що ми мріяли колись там, в реальності існує недарма.

Безсмертний дух своїм промінням чистим проник в усе, де морок і пітьма, та ми, над краєм вічності посталі, не знаємо, що буде з нами далі.

Д. Лукач вважав, що «внутрішня форма роману є, таким чином, процесом руху проблематичного індивіда до себе, як шлях від смутної зануреної в наявну дійсність, гетерогенну і, з погляду індивіда, позбавлену значення, до ясної самосвідомості»16. «Роман – це форма змужнілості і зрілості…»17 Зрештою, для Д. Лукача «роман – це епопея залишеного Богом світу…»18. У байронівському «Дон Жуані» ми маємо «процес руху проблематичного індивіда до себе», дистанціювання від світу, небажання сходитися з недосконалою реальністю у герці. Англійський «Дон Жуан» поринає у світ рефлексій, які, зрештою, скеровують його до апатичного сприйняття дійсності, яку таки не під силу змінити окремому індивідові. Михайло Бахтін, окреслюючи іманентну сутність роману, наголошував на ідеях «релятивізації» його художнього простору або ж процесі тимчасової контекстуалізації, який уможливлює і спрямовує «діалогічний» потенціал роману. На думку М. Бахтіна, діалогічним романам притаманна неможливість досягнення балансу між «сенсом» («смислом») та «істиною». Діалогізм байронівського «Дон Жуана» детермінований наявністю у цьому творі іронічного й дотепного блазня-оповідача, який водночас єдиний, хто має здатність бачити реальність у філософський, діалектичний спосіб. Оповідач не стверджує істини, але підважує «істини» попередніх культурноісторичних епох різними додатковими «смислами», передчуваючи ідею Ф. Ніцше про множинність істин.

У працях російських радянських літературознавців часто для окреслення жанрової специфіки «Дон Жуана» використано термін «поема» й уточнено, що маємо справу із «романом у віршах»19. Дослідники наголошують на тому, що жанр роман у віршах – різновид не роману, а саме поеми. Виникнення цього жанру пов’язано з характерним для 1820-х рр. розпадом системи не тільки класицистичних, а й романтичних жанрів. Науковці вважають, що подібне явище типологічно подібне до новелізації лірики середини XIX ст. (твори Некрасова, Огарьова та ін. зараховують до жанру «ліричної новели»).

Треба зауважити, що байронівський «Дон Жуан» – специфічна інтерпретація легенди про севільського спокусника. На думку дослідників, цей твір «настільки не пов’язаний з вікопомним сюжетом, який, власне, й згадується лише раз, на початку першої пісні, що головний герой міг би носити будь-яке інше ім’я, і це не потягло б за собою ніяких зрушень у нашому сприйнятті й оцінці Байронової поеми»20. У цьому творі «кохання, прагнення до перемоги над жінками – не основна пристрасть героя Байрона, а тим більше не єдина його пристрасть. Не менш сильною в ньому є пристрасть благородного воїна»21. Про це свідчать, зокрема, епізоди аварії на кораблі (відмова Дон Жуана їсти м’ясо своєї собачки), порятунку Лейли під час узяття Ізмаїла, а також турбота Дон Жуана про подальше виховання дівчинки. Проте із грекинею Гайде ми бачимо: Дон Жуан здатний на палкі й ніжні почуття. «Вони спалахують на прекрасному дикому острові, на тлі багатої південної природи. Тепер героєм керують «природні почуття». Любов Дон Жуана до дочки пірата чиста й шляхетна – він довго не може забути дівчину, навіть коли розплачується за своє почуття кров’ю і кайданами. «Наївна відданість героїні й малодосвідченість героя надають їхнім почуттям чистоти й поетичності, яких немає у подальших епізодах»22.

Англійська версія легенди вражає браком «конфліктності та драматичної напруги як всередині душі героя, так і в його діалозі з реальністю. Найбільш значимим є те, що герой практично нічого не долає, він пливе за життєвою течією, якась сила ставить його в скрутне становище, і вона ж береже його у ризикованих ситуаціях»23. Натомість своєрідним антиподом Дон Жуану постає іронічний і вільнодумний оповідач, наділений пристрасним і гострим розумом, здатним препарувати «болотяну дійсність»:

На відміну від іспанського джерела в англійському романтичному інваріанті Дон Жуан позбавлений внутрішнього драматизму, він не стільки борець із дійсністю, скільки споглядач, його інтенції не активні, а, радше, контемпляційні, занурені не стільки назовні, скільки в себе.

На думку А. Кузьманенко, «Дон Жуан – пасивний спостерігач (при облозі Ізмаїла в його душі виникає співчуття до жертв кривавої бійні, він бачить несправедливість існуючих порядків, але це не викликає в ньому ні внутрішнього, ні зовнішнього протесту), у його діалозі з реальністю практично відсутня драматична напруженість. Його вродженій сміливості (практично несвідомо, з якогось пориву, він рятує Лейлу) і оптимізму протиставляються набуті за час мандрівок байдужість і цинізм. Він – іграшка випадку, проте навіть за найризикованіших обставин героя рятує якась таємнича, невідома сила. До того ж, героя до пригод призводить не прагнення до будь-яких змін, а сама дійсність з її постійними соціальними або ж природними катаклізмами»24. Байронівський Дон Жуан часто вагається, жінки навколо нього постають формою пізнання «інших світів» (у творі наявні чотири пари антитетичних жіночих персонажів: Юлія – Інеса; Гайде – Катерина II; Гюльбея – Дуду; Аделіна – Аврора). У деяких сценах цієї поеми жінки виявляють значно більшу активність, ніж протагоніст. Зрештою, герой переходить у стан «саркастичної апатії», йому водночас притаманні сплін і гострий розум, утома і розчарованість.