На що ж надія? Першу піраміду

колись Хеопс для себе спорудив,

вважаючи, що славі дітись ніде,

коли свій труп у ній він прихистив.

Але нема від мумії і сліду —

знайшлись цікаві до подібних див.

Чи ж варто домагатись монументу,

коли й Хеопса знищено дощенту!

А я – філософ. Я собі невпинно

повторюю відоме і старе:

з живої плоті доля робить сіно,

усе, що народилося, помре.

Якщо одержав молодість, як віно,

то час її все рівно відбере.

Отож радій, що дні прожив хороші,

молися Богу й заощаджуй гроші.

Тепер дозвольте, милий мій читачу

і ще миліший пане покупець,

потиснути вам руку на додачу.

Бувайте! Бог воздасть вам за терпець.

Полюбимось, то ще я вас побачу,

а ні, – хоч не набрид би під кінець!

Яке було б поводження знаменне,

якби поети приклад брали з мене!

«Іди ж, мій плоде самоти, із хати,

пливи й пливи морями многоліть».

Якщо можливо Сауті читати

і Вордсворта не важко зрозуміть,

чому б мені надій на те не мати

і слави не жадати мимохіть?

Рядки в лапках – це Сауті. Бога ради,

не припишіть мені його тиради!

О вчителі юнацтва всетямущі

з Америки, з Європи – звідусіль,

благаю вас, шмагайте учнів дужче —

це гоїть, незважаючи на біль!

Ми бачили, як мати невсипуща

свого синочка пестила, покіль

позбувся він невинності – на жаль нам,

ще й засобом таким оригінальним.

Коли б у нас на Півночі холодній

до школи Дон Жуана віддали,

навчання б запал втишило природний

і заслужив би хлопець похвали.

Іспанія – це виняток, я згодний.

Але і там повинен як коли

юнак, що став причиною розлуки,

доводити дорослих до розпуки.

Та не дивує це мене аж зовсім.

Звернімося, будь ласка, до джерел:

матуся-математик – передовсім,

по-друге – вихователь, той осел,

гарненька жінка з мужем голомозим,

що з ревнощів пішов на духопел,

нарешті – час цвітіння весняного,

та ще й момент сприятливий для того!

Але земля кружляє між зірками,

тож ми на те приречені – і край.

Живи, і вдовольнись її дарами,

і тільки ніс за вітром повертай.

Король бере податки – править нами,

лікує лікар, піп віщує рай…

А нам би тільки чарочку добрячу,

та ще кохання й слави на додачу.

До Кадіса Жуан дістався вдало.

(Хороше місто, в ньому я бував.

Там, поки ще Перу не бунтувало,

містився центр колоніальних справ.)

А жіночки! – таких у світі мало.

Яка статура, чорт би їх побрав!

Таку ходу, як і такого стану

я малювати й пробувать не стану.

Арабський кінь, жираф чи, може, навіть

граційний олень, вишукана лань

чи будь-яка інакша їхня павіть —

усі вони не йдуть до порівнянь.

Щоб змалювати їх, потрібно вставить

окремий розділ до моїх писань.

А ніжки! А спіднички! Це дівчата,

про котрих значно краще помовчати.

Але писати все-таки я мушу.

Ну, що ж, гаразд! Тонесеньку вуаль

притримує рука, що ранить душу, —

для неї фарб не маю теж, на жаль.

А одяг! Та об’їдь моря і сушу —

де так обляже шовк або міткаль?

Зручнішого не бачив я ніколи,

окрім венеціанського фацолі.

Але пора до справи повертати.

Жуан прибув до Кадіса. Мерщій

порочний нахил виправити мати

в мандрівці сподівалася морській.

Як Ной, він мав ковчег свій скерувати

в краї, де потяг вивітрив би свій

і повернув до маминої школи б,

немов з ковчега випущений голуб.

Він наказав слузі складати речі,

одержав гроші й низку настанов.

І в нападі гіркої сльозотечі

Інеса обіймала рідну кров.

Ще й лист дала (якого він, до речі,

не прочитав), де повторила знов

всі вказівки, які були повинні

на благо прислужитися дитині.

Жуан поїхав. Матінка по тому

понакликала з вулиць хлопчаків

і почала їх вчити, хоч додому

мерщій з них кожен вирватись хотів.

Та не давала попуску нікому —

нещадно била тих, хто зледачів,

бо вже надбала досвіду і вміння

на вишколі нового покоління.

А корабель, що віз тепер Жуана,

уже в затоку Кадіську ввійшов.

Місцину ту я знаю препогану,

і сам не раз я хвилі тут боров

під натиском лихого урагану,

який летить зі сходу стрімголов.

Жуан стояв, примруживши повіки,

немов прощався з Кадісом навіки.