12 В юнацьку пору край свій залишати невесело людині – визнаю. Завинуту отак у темні шати, не раз лишав я Англію свою. Так сумно білину її міняти було на синь в далекому краю! Проте усе, що в юності полишим, нам видається згодом наймилішим. 13 Жуана непокоїли думки ці. Рипіла снасть на носі та кормі. Здавалось, місто, котре ще іскриться, от-от погасне, танучи в пітьмі. Біфштекс – найкраща річ при хитавиці, не вірите, то спробуйте самі. Мені принаймні це допомагало, тож і на вас впливати має вдало. 14 Так, батьківщини межі здаленілі спроможні душу збурити сумну! Відчули це народи навіть цілі, коли рушали з дому на війну. Прощання… Очі в мить оту зболілі позбавити надовго можуть сну — і від чужого двору або хати буває зір не легко відірвати. 15 Жуан лишав там доброго багато — і матір, і коханку молоду, а це не те, що жінку залишати, хоч все у тебе з нею й до ладу! І недруга нелегко виряджати… Та тяжчого я лиха не знайду, аніж створіння кидати кохане — принаймні доки ще щось не нагряне. 16 Немов єврей на ріках Вавилону, Жуан і свій оплакував Сіон. І я пустив би крапельку солону, та сльози не беруть мене в полон. Мандруйте, люди, з юності до скону, це бадьорить і розвіває сон! Можливо, згодом нишком у валізу до вас і я з романом цим пролізу. 17 Він відпливав, з морською гіркотою змішавши сліз гарячі ручаї. «Краса – красі!» (Цитатою меткою люблю знання підкреслити свої! І королева датська над труною Офелії вжила також її.) Жуан зітхав, і витирав обличчя, і виправитись клявся якнайшвидше. 18 «Прощай, моя Іспаніє! Я плачу, — він вигукнув. – Можливо, в далині життям своїм платити за невдачу, як всім вигнанцям, суджено мені. І, Джуліє, прощай, бо не побачу я вже тебе в далекій стороні!» Він лист від неї видобув з кишені і прочитав слова її натхненні. 19 «О, я тебе ніколи не забуду! Та випариться швидше океан, ніж в непрощенну я впаду облуду і на подібний зважуся обман. Нехай Господь віддасть мене до суду, якщо лихий затьмить мене дурман!» Тут хвиля враз ударила супроти, і він замовк від нападу нудоти. 20 «Та швидше небо зіллється з землею!» — (а напади все дужчі почались). «Краси немає схожої з твоєю! (Допоможіть зійти мені униз. Мерщій! Дивіться, як хитає рею!..) О Джуліє, ти чуєш? Відгукнись…» Але нудота почалась така вже, що він замовк – замало не назавше. 21 Він болі відчував такі великі в душі, чи, власне, в шлунку і навкруг, що мучать, незважаючи на ліки, коли коханка зраджує чи друг, чи ми когось втрачаємо навіки і гинемо й самі, як від недуг. Він ще пишніше мовив би, ніж доти, коли б не напад дикої блювоти. 22 Кохання – річ капризна. Лихоманку саме із примхи власної завдасть. А випадковий нежить схопиш зранку та чхнеш – і зникне геть його напасть. Кохання ще й сміється наостанку із ним же заподіяних нещасть — йому висока хворість до вподоби, а не якийсь чиряк низької проби. 23 Воно не любить і морську нудоту та нижчий поверх шлунка. Дужче від всіх почуттів, залюблених у цноту, воно проти компресів на живіт. Тож був Жуан закоханий достоту, якщо, постійно киданий у піт, терпів, не вдаючись до порятунку від різі у зіпсованому шлунку. 24 Плив до Ліворно корабель Жуанів, що звався «Тринідад». Уже здавнà там родич жив, і, як відомо з планів Інеси, що складала їх вона, він був одним з поважних дідуганів, який вельмож у місті тому зна. Він Дон Жуана мусив би по-свійськи ввести у товариство італійське. 25 Крім слуг, з Жуаном був також Педрилло — наставник товстощокий, як склодув. Він мови знав чужі, але скрутило невдаху так, що й рідну він забув. Він море кляв і, стогнучи безсило, не раз в молитвах чорта пом’янув. А тут ще в нього бризнуло й водою і він відчув вологу під собою. 26 Не марно він злякався. Люті хвилі гриміли, не вщухаючи ніяк. Хоч моряка злякати це й не в силі, та пасажир легкий на переляк. З’явився ґандж помітний у вітрилі, а темний обрій бурею набряк, тож парус почали згортать помалу, щоб ненароком щогли не зламало. |