В юнацьку пору край свій залишати

невесело людині – визнаю.

Завинуту отак у темні шати,

не раз лишав я Англію свою.

Так сумно білину її міняти

було на синь в далекому краю!

Проте усе, що в юності полишим,

нам видається згодом наймилішим.

Жуана непокоїли думки ці.

Рипіла снасть на носі та кормі.

Здавалось, місто, котре ще іскриться,

от-от погасне, танучи в пітьмі.

Біфштекс – найкраща річ при хитавиці,

не вірите, то спробуйте самі.

Мені принаймні це допомагало,

тож і на вас впливати має вдало.

Так, батьківщини межі здаленілі

спроможні душу збурити сумну!

Відчули це народи навіть цілі,

коли рушали з дому на війну.

Прощання… Очі в мить оту зболілі

позбавити надовго можуть сну —

і від чужого двору або хати

буває зір не легко відірвати.

Жуан лишав там доброго багато —

і матір, і коханку молоду,

а це не те, що жінку залишати,

хоч все у тебе з нею й до ладу!

І недруга нелегко виряджати…

Та тяжчого я лиха не знайду,

аніж створіння кидати кохане —

принаймні доки ще щось не нагряне.

Немов єврей на ріках Вавилону,

Жуан і свій оплакував Сіон.

І я пустив би крапельку солону,

та сльози не беруть мене в полон.

Мандруйте, люди, з юності до скону,

це бадьорить і розвіває сон!

Можливо, згодом нишком у валізу

до вас і я з романом цим пролізу.

Він відпливав, з морською гіркотою

змішавши сліз гарячі ручаї.

«Краса – красі!» (Цитатою меткою

люблю знання підкреслити свої!

І королева датська над труною

Офелії вжила також її.)

Жуан зітхав, і витирав обличчя,

і виправитись клявся якнайшвидше.

«Прощай, моя Іспаніє! Я плачу, —

він вигукнув. – Можливо, в далині

життям своїм платити за невдачу,

як всім вигнанцям, суджено мені.

І, Джуліє, прощай, бо не побачу

я вже тебе в далекій стороні!»

Він лист від неї видобув з кишені

і прочитав слова її натхненні.

«О, я тебе ніколи не забуду!

Та випариться швидше океан,

ніж в непрощенну я впаду облуду

і на подібний зважуся обман.

Нехай Господь віддасть мене до суду,

якщо лихий затьмить мене дурман!»

Тут хвиля враз ударила супроти,

і він замовк від нападу нудоти.

«Та швидше небо зіллється з землею!» —

(а напади все дужчі почались).

«Краси немає схожої з твоєю!

(Допоможіть зійти мені униз.

Мерщій! Дивіться, як хитає рею!..)

О Джуліє, ти чуєш? Відгукнись…»

Але нудота почалась така вже,

що він замовк – замало не назавше.

Він болі відчував такі великі

в душі, чи, власне, в шлунку і навкруг,

що мучать, незважаючи на ліки,

коли коханка зраджує чи друг,

чи ми когось втрачаємо навіки

і гинемо й самі, як від недуг.

Він ще пишніше мовив би, ніж доти,

коли б не напад дикої блювоти.

Кохання – річ капризна. Лихоманку

саме із примхи власної завдасть.

А випадковий нежить схопиш зранку

та чхнеш – і зникне геть його напасть.

Кохання ще й сміється наостанку

із ним же заподіяних нещасть —

йому висока хворість до вподоби,

а не якийсь чиряк низької проби.

Воно не любить і морську нудоту

та нижчий поверх шлунка. Дужче від

всіх почуттів, залюблених у цноту,

воно проти компресів на живіт.

Тож був Жуан закоханий достоту,

якщо, постійно киданий у піт,

терпів, не вдаючись до порятунку

від різі у зіпсованому шлунку.

Плив до Ліворно корабель Жуанів,

що звався «Тринідад». Уже здавнà

там родич жив, і, як відомо з планів

Інеси, що складала їх вона,

він був одним з поважних дідуганів,

який вельмож у місті тому зна.

Він Дон Жуана мусив би по-свійськи

ввести у товариство італійське.

Крім слуг, з Жуаном був також Педрилло —

наставник товстощокий, як склодув.

Він мови знав чужі, але скрутило

невдаху так, що й рідну він забув.

Він море кляв і, стогнучи безсило,

не раз в молитвах чорта пом’янув.

А тут ще в нього бризнуло й водою

і він відчув вологу під собою.

Не марно він злякався. Люті хвилі

гриміли, не вщухаючи ніяк.

Хоч моряка злякати це й не в силі,

та пасажир легкий на переляк.

З’явився ґандж помітний у вітрилі,

а темний обрій бурею набряк,

тож парус почали згортать помалу,

щоб ненароком щогли не зламало.