Литмир - Электронная Библиотека
12
В юнацьку пору край свій залишати
невесело людині – визнаю.
Завинуту отак у темні шати,
не раз лишав я Англію свою.
Так сумно білину її міняти
було на синь в далекому краю!
Проте усе, що в юності полишим,
нам видається згодом наймилішим.
13
Жуана непокоїли думки ці.
Рипіла снасть на носі та кормі.
Здавалось, місто, котре ще іскриться,
от-от погасне, танучи в пітьмі.
Біфштекс – найкраща річ при хитавиці,
не вірите, то спробуйте самі.
Мені принаймні це допомагало,
тож і на вас впливати має вдало.
14
Так, батьківщини межі здаленілі
спроможні душу збурити сумну!
Відчули це народи навіть цілі,
коли рушали з дому на війну.
Прощання… Очі в мить оту зболілі
позбавити надовго можуть сну —
і від чужого двору або хати
буває зір не легко відірвати.
15
Жуан лишав там доброго багато —
і матір, і коханку молоду,
а це не те, що жінку залишати,
хоч все у тебе з нею й до ладу!
І недруга нелегко виряджати…
Та тяжчого я лиха не знайду,
аніж створіння кидати кохане —
принаймні доки ще щось не нагряне.
16
Немов єврей на ріках Вавилону,
Жуан і свій оплакував Сіон.
І я пустив би крапельку солону,
та сльози не беруть мене в полон.
Мандруйте, люди, з юності до скону,
це бадьорить і розвіває сон!
Можливо, згодом нишком у валізу
до вас і я з романом цим пролізу.
17
Він відпливав, з морською гіркотою
змішавши сліз гарячі ручаї.
«Краса – красі!» (Цитатою меткою
люблю знання підкреслити свої!
І королева датська над труною
Офелії вжила також її.)
Жуан зітхав, і витирав обличчя,
і виправитись клявся якнайшвидше.
18
«Прощай, моя Іспаніє! Я плачу, —
він вигукнув. – Можливо, в далині
життям своїм платити за невдачу,
як всім вигнанцям, суджено мені.
І, Джуліє, прощай, бо не побачу
я вже тебе в далекій стороні!»
Він лист від неї видобув з кишені
і прочитав слова її натхненні.
19
«О, я тебе ніколи не забуду!
Та випариться швидше океан,
ніж в непрощенну я впаду облуду
і на подібний зважуся обман.
Нехай Господь віддасть мене до суду,
якщо лихий затьмить мене дурман!»
Тут хвиля враз ударила супроти,
і він замовк від нападу нудоти.
20
«Та швидше небо зіллється з землею!» —
(а напади все дужчі почались).
«Краси немає схожої з твоєю!
(Допоможіть зійти мені униз.
Мерщій! Дивіться, як хитає рею!..)
О Джуліє, ти чуєш? Відгукнись…»
Але нудота почалась така вже,
що він замовк – замало не назавше.
21
Він болі відчував такі великі
в душі, чи, власне, в шлунку і навкруг,
що мучать, незважаючи на ліки,
коли коханка зраджує чи друг,
чи ми когось втрачаємо навіки
і гинемо й самі, як від недуг.
Він ще пишніше мовив би, ніж доти,
коли б не напад дикої блювоти.
22
Кохання – річ капризна. Лихоманку
саме із примхи власної завдасть.
А випадковий нежить схопиш зранку
та чхнеш – і зникне геть його напасть.
Кохання ще й сміється наостанку
із ним же заподіяних нещасть —
йому висока хворість до вподоби,
а не якийсь чиряк низької проби.
23
Воно не любить і морську нудоту
та нижчий поверх шлунка. Дужче від
всіх почуттів, залюблених у цноту,
воно проти компресів на живіт.
Тож був Жуан закоханий достоту,
якщо, постійно киданий у піт,
терпів, не вдаючись до порятунку
від різі у зіпсованому шлунку.
24
Плив до Ліворно корабель Жуанів,
що звався «Тринідад». Уже здавнà
там родич жив, і, як відомо з планів
Інеси, що складала їх вона,
він був одним з поважних дідуганів,
який вельмож у місті тому зна.
Він Дон Жуана мусив би по-свійськи
ввести у товариство італійське.
25
Крім слуг, з Жуаном був також Педрилло —
наставник товстощокий, як склодув.
Він мови знав чужі, але скрутило
невдаху так, що й рідну він забув.
Він море кляв і, стогнучи безсило,
не раз в молитвах чорта пом’янув.
А тут ще в нього бризнуло й водою
і він відчув вологу під собою.
26
Не марно він злякався. Люті хвилі
гриміли, не вщухаючи ніяк.
Хоч моряка злякати це й не в силі,
та пасажир легкий на переляк.
З’явився ґандж помітний у вітрилі,
а темний обрій бурею набряк,
тож парус почали згортать помалу,
щоб ненароком щогли не зламало.
24
{"b":"128660","o":1}