О першій ночі хвиля небувала,

перевернувши корабель набік,

і кіль, і ахтерштевень розхитала,

і корабель в кількох місцях протік.

Уже за мить позбувся він штурвала

і підхопив його води потік,

а на додачу до такої скрути

трюм затопило на чотири фути.

До помп людей негайно відрядили,

а інших – переносити вантаж.

Хто скільки міг, натужували жили —

і пасажири, як і екіпаж.

Але вода в пробоїни щосили

гула, все дужче входячи у раж,

хоч що попало люди пхали в діри —

і сорочки, і куртки, і мундири.

Все виявилось марним. Допомогу

лише чудові помпи подали.

Я раджу всім, рушаючи в дорогу,

тримати їх напохваті, коли

посудину біда спіткає вбогу.

Цю теж порятувати б не змогли,

якби не мали їх у ту хвилину.

Спасибі винахідникові Мінну!

Удосвіта вдалось передихнути —

раптово вітер вщухнув і завмер.

Хоч в трюмі ще води було три фути,

надія все ж проблиснула тепер.

Та враз настала мить нової скрути —

новий порив зі сходу ніч роздер,

і люта хвиля, хижа, мов акула,

знов корабель на бік перевернула.

Він бовтався на хвилях, мов корито,

а з трюму виливалася вода

і з ніг збивала всіх несамовито.

(Либонь, найглибше в пам’ять запада

війна, якщо вас, звісно, не убито,

пожежа чи у плаванні біда.

Тому так мореплавці та солдати

про це і люблять всім розповідати.)

Бізань спочатку мусили зрубати,

а потім грот у море полетів,

та корабель уперто і затято

не піддавався владі моряків.

Бушприт, аби ваги ще менше мати,

зрубали, а фок-щоглу й поготів…

Кінець кінцем, скоряючись зусиллям,

посудина на воду стала кілем.

Ніякого немає в тому дива,

що виявлено ревність отаку —

матросам загибати перспектива

так само, як і всім, не до смаку.

Щоправда, непокора теж можлива,

і навіть бунт у пору нелегку,

коли нап’ються рому або грогу,

що їх матроси взяти мають змогу.

Не сумніваюсь – душу вдовольнити

найкраще здатні набожність і ром.

Тож хтось почав мерщій горілку пити,

а хтось віддався Біблії цілком.

Навколо вітер вив несамовито,

лунали тільки лайка та псалом,

і навіть хворі на морську хворобу

молилися чи ром лили в утробу.

Безладдя довело б, либонь, до скрути,

коли б як стій озброєний Жуан

не став у дверях певної каюти,

де зберігав горілку капітан.

На диво – страх у морі потонути

був менший, ніж загинути від ран,

і натовп, що волів тонути п’яним,

покірно відступив перед Жуаном.

«Давай горілки!» – чулося зівсюди.

«Не дам! – Жуан суворо відповів. —

Якщо кінець, то помремо, як люди,

а не як дика зграя пацюків!»

Він ладен був стріляти просто в груди —

ніхто вперед ступити не посмів,

і навіть розчарований Педрилло

одмовився від чарочки безсило.

Старий позбувся давньої гордині

і геть од страху розуму одбіг.

Він пресвятій молився Катерині —

в гріхах численних каявся своїх,

він клявся, що ніхто його віднині

у море з дому випхати б не зміг,

що втратив мандрувати він охоту,

як Санчо Панса біля Дон Кіхота.

Уранці просяйнув промінчик віри

в те, що страшна минулася біда.

Прищухла буря. Та в пробиті діри

у трюмі набиралася вода.

До помп ставали навіть каноніри,

в яких була ще сила молода,

а ті, кого робота вкрай зморила,

заходжувались лагодить вітрила.

Але не стало щогл, і уповати

вже не могли на силу вітерця.

Адже не пізно й завтра загибати,

тож краще сподіватись до кінця!

І хоч судилось раз їм помирати,

а все-таки мілка затока ця

не вабила нікого, як могила,

котра б і їх навіки прихистила…

По бурунах Ліонської затоки

посудину, вже сповнену води,

хоч не тонула ще вона допоки,

туди ганяло вітром і сюди —

то на мілке тягло, то на глибоке,

поглинути готове назавжди, —

вона пливла то уперед, то рачки

не набагато вправніше від качки.

Обшарпана під час нічного шквалу,

вона вже ледь жила. А як на зло

людей і люта згага вже змагала,

але води питної не було.

Дарма команда стежила бувала

крізь труб підзорних збільшувальне скло:

ні берега довкіл, ані вітрила,

лиш ніч, що знову обрій обступила!