А що, коли б сліпець отой з могили

постав ураз, живий, як Самуїл,

щоб королям і кров захолодили

його пророцтва з осудом навпіл,

чи коли б дочки, що його ганьбили,

постали й узялись до чорних діл, —

гадаєте, навколішки він став би

перед престолом царственої мавпи?

В крові ірландців поплямивши руки

і терен влади збільшуючи свій,

прирік людей на горе і на муки

сер Каслрей – цей тиран і лиходій.

Його девіз: немає запоруки

певнішої, ніж лихо в світі сій,

щоб, всім у хліб підсипавши отрути,

і свій народ знедолений закути.

Його промов обурливих хвалити

не зважувались навіть холуї,

а вороги та людство посполите

їм присвятили дотепи свої.

Він мав один талант – брехні служити

і кайданами славити її.

Ні іскри не злетіло з того жорна,

де серцевина темна і потворна.

Він навіть в реместві убивці й ката

нехлюй – і це завжди йому з руки,

бо милостивців здатні налякати

повсюди ним залишені дірки.

Його мета – серця й думки топтати,

аби народам датися взнаки.

Він чесно заслужив ганьбу повсюди,

де в кайданах у світі стогнуть люди.

Нікчемний дух завжди відповідає

нікчемності статури. В згоді з цим

малий та хирий завше вимагає,

щоб розумніші гнулись перед ним.

Раб у душі, він певен, що немає

життя, коли не коряться малим.

Зухвальство боягузливе й порочне,

і це ми нині бачимо наочно.

Куди втекти? Коритися бандитам

мене не змусить лютий лиходій.

В Італію? Але й вона під гнітом

так само, як Ірландія. І їй

в борні зі злом отим несамовитим

не допоможе вірш такий, як мій.

В Європі є раби, царі й магнати.

Є й Сауті, щоб все те оспівати.

Тобі, поету, вславленому нині,

присвячую поему цю – бери.

Слова в ній чесні й прості і повинні

служити цілям нашої пори.

Не покривлю душею: жовті й сині

я полюбляю вігів кольори.

Відступництво, проте, мій торі, модне.

Чи Ваше з цим Відступництво не згодне?

Нема героя в мене! Чи не диво —

тепер, коли заледве не щодня,

з газетних шпальт волаючи жадливо,

новий герой увагу зупиня!

Але, оскільки доля їх примхливо

скидає геть здебільшого з коня,

я обираю краще Дон Жуана,

хоч доля на кону його й погана.

Був Кемберленд – отой м’ясник із ятки,

і Вулф, і Гренбі, славлені без мір,

Бургойн і Веллінгтон, яких нащадки

ще не стомились славити з тих пір —

всі «дев’ять поросят одної матки»,

як говорив колись у нас Шекспір.

Був Бонапарт і Дюмур’є, которі

увічнені в «Кур’єрі» й «Моніторі».

Дантон, Бріссо, Марат і Лафайєт

себе зуміли славою укрити,

і досягли своїх військових мет

Барнав і Гош – французькі фаворити.

Було чимало й ще. Про всіх поет

в своїй поемі міг би говорити.

Ці імена повсюди в світі знано,

але вони римуються погано.

Був Нельсон – бог війни на Альбіоні,

але змінився напрямок подій,

і Трафальгар поглинули бездонні

літа, в яких побляк і той водій.

Віднині вже моряк, як в роки îні,

не викаже піхоті гонор свій.

Король наш повернув до суші круто,

Тож і Дункана, й Нельсона забуто.

Були й до Агамемнона тямущі,

які чинили лихо та добро,

але вони забулися – тому що

минуло їх поетове перо.

Хто в тому винен? А донині сущі,

сказати б, не захоплюють… і про

таких не створиш гарного романа.

Ось я чому і вибрав Дон Жуана.

«In medias res»44 епічно починати —

це правило Горація. Затим

уявлення герой повинен дати

про все, що спершу коїлося з ним:

про рай, чи грот, чи сад побіля хати

з шатроподібним деревом старим,

де наш герой обняв свою кохану

і де пилось, як в тиші ресторану.

Такий був метод – наслідок звичаю.

Але, на щастя, метод цей не мій.

Я починать з початку полюбляю,

дотримуючись розвитку подій.

Тому з батьків героя й починаю,

хоч темі буду змушений отій

віддати гибель часу і роботи,

якщо ви, розуміється, не проти.

Він родом із Севільї. Саме звідти,

де помаранчі й дами – золоті.

Не марно твердять: той не жив на світі,

хто не відвідав рай той у житті.

Ще Кадіс є… про нього говорити

я трохи згодом маю на меті.

Отож батьки у злагоді та мирі

жили в Севільї, при Гвадалквівірі.