А вітер вив – от-от, здавалось, вдасться

із кораблем закінчити дуель.

До того ж в помпах, наче на нещастя,

потерлися паси на канитель.

Тепер уже, шматований весь час цей,

із ласки хвиль тримався корабель,

хоч ласка то була, якою в бійці

так люблять обмінятися англійці.

Тесляр прийшов в сльозах до капітана

і про останні спроби доповів.

І то була ознака препогана,

бо чоловік той плакати не вмів,

та й схожий був уже на дідугана…

Він мав дружину й кілька дітлахів,

котрі, як я не вперше помічаю,

і мертвого доводять до відчаю.

Хилилася посудина безсила,

уже не здатна рухатися вплав.

Хтось плакав, щоб Мадонна захистила,

а хтось човна за борт уже спускав.

Хтось навіть причепився до Педрилла,

аби старий його висповідав,

але поважний вчений, як гульвіса,

послав того святенника до біса.

Одні перевдягалися у чисте,

неначебто збиралися на бал,

а інші працювали й урочисто

клялися, що плювати їм на шквал,

хтось проклинав усе на світі чисто,

хтось запевняв розгублений загал,

що добрий човен виручить у морі,

хоч для плавби обставини й суворі.

На жаль, чомусь і на порозі смерті

голодним їсти хочеться завжди.

А тут, у цій шаленій круговерті

багато в харч набралося води.

Проте команди заходи уперті

порятували дещо від біди,

хоч сухарів мішок один і сало —

це для такої кількості й замало.

В Жуанів човен взяти пощастило

три фунти хліба і збанець вина,

води питної налили в барило,

свинини шмат поклали до човна, —

хоч вже її і пліснявою вкрило,

проте гадали – здасться і вона,

як і мале барильце, у якому

ще хлюпало на денці трохи рому.

Найкращі шлюпки бурею розбито

чи в море геть занесено було.

Лишилось дві – і кожна мов корито —

це вдовольнити, звісно, не могло.

Взяли вітрила, що із ковдр пошито,

напнули замість щогли на весло

і в довгу путь рятунку чи загину

людей забрали тільки половину.

Ще день минув. Коли б нової ночі

завісу розпанахати вдалось,

постала б тінь лихої поторочі,

що прирекла на смерть уже когось.

Вона потьмила мозки, душі, очі,

позбавила сподіванки на щось…

Дванадцять діб змагалися уперті,

тринадцята була порою смерті.

Спустити пліт хтось вирішив на хвилі —

з дощок тесав правèло та весло…

Було б це усміх викликати в силі,

але смішити лихо не могло.

Та реготали люди очманілі

не через те, що весело було —

істерика, мов буря ошаліла,

в напівживих істотах клекотіла.

Кінець кінцем до плоту прив’язали

мотуззям в непроглядній темноті

все, що могло тримати, як гадали,

оту хистку споруду на воді.

Уже людьми набиті, відпливали

від корабля баркаси… І тоді

здригнувся він в останньому зусиллі

і зник, мов тінь, поринувши у хвилі.

Лунали зойки, викрики, волання

тих, що з бортів стрибали в круговерть,

неначе спроба то була остання

хоч на хвилину обігнати смерть.

Та виявилось марним намагання,

і прірва та наситилася вщерть,

і судно, і приречених назавше

своєю крутією засмоктавши.

Зойк смерті та загибелі над морем

лунав, як вирок збурених небес,

і раптом стих… Під небом неозорим

лиш вітер чувся іноді, та десь

окремий вигук, виповнений горем,

звучав, неначе виплаканий весь,

та зрідка ще спливав на гребінь хвилі

бідак, що і кричати вже не в силі.

Човни з людьми поволі відпливали,

в пітьмі та мряці танучи нічній.

Проте дістатись берега замало

було у них і певності, й надій.

Їх лютий вітер ніс куди попало,

і тут цілком безсилий був водій,

та і людьми занадто вже набиті,

човни могли на дно піти щомиті.

Коли католик гине у безодні,

то, щоб вогню пекельного минуть,

він палко хвилі вмолює Господні,

щоб зменшити сувору їхню лють.

А тут, у морі, гинуло сьогодні

аж двісті душ, завершуючи путь,

та хто подбати міг про їх останки,

як панахида коштує три франки!

Жуан у човен скочив і поволі

туди й Педрилла вміло перевів.

В нещасті помінялись їхні ролі,

і учень дужчий став за вчителів.

Та не минув слуга своєї долі —

спіткнувся і в безодню полетів:

на жаль, йому напою пощастило

ковтнути більше, ніж устиг Педрилло.