Жуан хотів його у човен взяти,

та п’яний оступився, як на зло,

і, звісно, полетів у море кляте,

а човен вмить далеко однесло.

Він кинувся п’яницю рятувати

і вже схопився навіть за весло,

але в човні для плавання нічного

було вже досить люду і без того.

Був також батьків песик з Дон Жуаном,

який весь час вертівся біля ніг

і вив, немов змагався з ураганом, —

Жуан його покинути не міг.

Корисно мати з нюхом непоганим

і пса серед супутників своїх, —

то в небезпеки сповнену дорогу

узяв Жуан і твар четвероногу.

Він прихопив і гроші – у кишені

набив сповна й Педриллові, й собі.

Старий стогнав, волаючи до нені,

уже цілком безтямний, далебі.

Що ж до Жуана, то діла щоденні

навчили не коритися судьбі,

і не такий він був, щоб з переляку

покинути учителя й собаку.

А ніч ревла. Щоб знищити вітрило,

скажений вітер не жалів зусиль.

Воно то нахилялося безсило,

то зір сягало з поривами хвиль.

А море човен кидало й трощило,

підносило, оголюючи киль,

і на очах у всіх одним ударом

розбило менший човен незабаром.

І до двохсот ще дев’ять додалося,

а в решти мало теж було надій.

І в гаморі морського стоголосся

живі мовчазно висловили свій

сердечний жаль, що вмерти довелося

ще дев’ятьом у гибелі морській, —

тим паче, що з нещасними пропало

барильце з ромом та копчене сало.

Червоне сонце вибилось на обрій,

зловісне, мовби вмите у крові,

затамувавши в усмішці недобрій

лихе знання про випроби нові.

Ковток вина і хліб солоно-мокрий

одержали нарешті півживі,

закутані в плащі свої подерті,

мандрівники, які чекали смерті.

Було їх тридцять душ в судні малому.

Всі збилися в нестерпній тісноті,

що не давала рухатись нікому.

Тож між собою вирішили: ті,

що вже не в силі зборювати втому,

лежатимуть, а дужі й молоді

стоятимуть, хоч тільки й захищало

від вітру їх небесне покривало.

Відомо, що стремління будь-що жити

подовжує і хворому життя.

Його жінки спроможні вкоротити

і друзі, що не знають каяття.

Лише надія здатна сполучити

те, що Атропа ріже без пуття.

Відчай – смертельний ворог довголіття,

як встиг уже нарешті зрозуміть я.

Пенсіонери, кажуть, набагато

живуть за інших довше – і, мабуть,

через свою властивість дратувати

людей, за кошт яких вони живуть.

Ось через що, несхильні поспішати,

з них принципово декотрі не мруть.

І я колись на безгрошів’я хворів,

та був завжди в лабетах кредиторів…

Всі люди в море кинуті несите

твердішають, мов кремінь стрімчаків,

через своє стремління будь-що жити

у світі, котрий їх не пожалів.

Від Ноя їм аварії терпіти

доводиться на сотнях кораблів,

так само, як на капері, в якому

і аргонавти плавали потому.

Та люди – це тварини м’ясоїдні,

як тигри, чи акули, чи вовки, —

не кулики – оті болотні злидні,

у котрих невибагливі смаки.

Хоч, власне, трави досить апетитні

їм споживати теж було б з руки;

чомусь вважають люди непутящі,

що м’ясо перетравлюється краще.

Так і в човні нещасному гадали.

На третій день постав на морі штиль —

нарешті змогу все-таки дістали

заснути після каторжних зусиль.

А вранці, зголоднілі, мов шакали,

накинулися на поживну гниль,

хоч слід було подумати сьогодні,

що й завтра будуть теж вони голодні.

Проте не важко наслідки вгадати:

як тільки все доїли й допили,

то й зрозуміли ясно, що розплати

за глупство не минути їм, коли

бодай добу ще треба їм чекати,

допоки берег з’явиться з імли.

Чудово сподіватися! Та значно

чудовіше – поводитись обачно.

Чотири дні вітрець і ворухнуть їх

не міг, немов захоплених у бран.

Мов те дитя у матері на грудях,

дрімав у повній тиші океан.

А голод звіром втілювався в людях,

і, як не опинався Дон Жуан,

його собачку все-таки забили

і на сніданок всім розподілили.

На п’ятий день лиш кісточки від неї

лишились бідолахам на обід.

Жуан, який від порції своєї

відмовився, як лицареві й слід,

тепер психологічні емпіреї

відкинув геть, бо так уже поблід,

що із Педриллом розділив реберце,

хоч засмутило вчителя тепер це.