На шостий день всі покотом лежали,

мов неживі. А вітру не було.

Пожадливо і хижо, мов шакали,

очима вже застиглими, як скло,

півбожевільні люди позирали

одне на одне. Здатися могло,

що хижаки жадання гарячкові

уже от-от і втілити готові.

Нарешті хтось шепнув комусь на вухо,

а той так само далі передав,

і кожен в пропонованому глухо

свій потаємний намір упізнав.

Кричали всі, доводячи щодуху,

що час від слів удатися до справ,

а справа залишилася остання —

на жертву провести жеребкування.

Та перше, ніж дійти такої згоди,

вони погризли чоботи й шапки.

Але такі ж голодні, як і доти,

взялися готувати жеребки.

Для цього й Музі вдалої нагоди

не пропустили датися взнаки:

лист, що писала Джулія кохана,

на жеребки взяли у Дон Жуана.

Коли по черзі жереб витягали,

не відчували й голоду, що їх

чинити так, як чинять канібали,

примусив щодо родичів своїх.

Хто перший запропонував, не знали:

Либонь, природа вводила у гріх,

і їй було перечити несила…

Тим часом жереб випав на Педрилла.

Він висловив одне лише бажання —

аби цирульник, вигостривши ніж,

безболісно зробив кровопускання

і діяв по можливості певніш.

Католик, вмер він не без покаяння,

а помолившись, наче мовив «ріж»,

себе у розпорядження убивці

віддав, щоб процедури проробив ці.

Цирульник не відмовився від плати,

бо виконав доручення як слід:

йому було дозволено обрати

за власним смаком кусень на обід.

Але, не змігши спраги подолати,

напився крові спершу людоїд.

Всі, хто хотів, поласували м’ясом,

а кишками – акули за баркасом.

Не їли тільки четверо чи троє —

хто чи не міг, чи просто не схотів.

Найперше слід відзначити героя,

котрий і собачатини не їв.

А хто не їсть і псини запашної,

той на обід, звичайно, й поготів

ні з голоду не стане, ні від страху

спокійно їсти вчителя-невдаху.

Утримавшись, Жуан вчинив дотепно,

бо дехто з тих, хто стриматись не міг

і щойно жер те м’ясо як не репне,

невдовзі навіть розуму одбіг.

Їх корчило страждання невідчепне,

то плач лунав, то божевільний сміх,

і, виючи від болю, як шакали,

вони в жорстоких муках помирали.

Смерть відібрала майже половину,

але до чого решту довела!

Тепер жадали декотрі загину…

Але були й такі, що спроквола

пожадливо ковтали знову слину —

мовляв, дісталась порція мала!

Не налякала братію неситу

розплата за нестримність апетиту.

Тепер помічникові капітана —

найтовщому – і випала черга.

Та перспектива вмерти препогана

була йому не дуже дорога.

Рятунком для вгодованого пана

став аргумент, що все перемага:

почесний приз від дамського загалу,

здобутий за сердечність небувалу.

Лишилося ще дещо від Педрилла,

але замкнули рештки на замок,

і тільки тим, хто був уже без сили,

подеколи вділяли ще шматок.

Лише Жуан, якого теж хилило,

тримався, доки якось двох чайок

підстрелили, і рибам на догоду

ті рештки трупа викинули в воду.

Якщо вас доля страдника лякає,

згадайте при нагоді отакій,

як голову ворожу прогризає

сам Уголіно в повісті жахній.

Чи, може, з пеклом спільного немає

в мандрівці приголомшливій отій

і чи такий випадок з провіантом

страшніший від наведеного Дантом?

Вночі раптово сипонула злива

крізь непроглядну товщу темноти.

Ту благодать хапаючи жадливо,

під краплі всі підставили роти.

Хто по пустельній Африці, можливо,

за караваном щастя мав іти,

той розуміє, що таке криниця,

на дні якої істина міститься.

Води та хмар обсіли їх навали.

Тож люди розстелили полотно,

викручували й жадібно смоктали,

як тільки ледь зволожиться воно.

Вони б, либонь, в теплі пивної зали

обрали б краще пиво чи вино,

та бідакам, яким живитись нічим,

ніщо не видавалося смачнішим.

Попеченими спрагою устами

вони смоктали воду, як нектар,

немов пани, що в пеклі до нестями

заслужений підсмажує їх жар,

та поділився радісно з панами

останніми краплинами бідар.

Якщо таке буває, то Христове

учення справді втішне і впливове!