87 Два чоловіки тут були, а з ними — із обома – недолітки сини. Один помер. Очима крижаними лиш глянув батько, наче з далини. «Що ж, воля Божа, – проказав самими устами він, – Господь нас борони». І, мов чужий, дивився заніміло на те, як в море викинули тіло. 88 А другий був і слабший, і неначе молодший за померлого, але хреста він ніс покірно і терпляче, і зовні – почував себе незле. Коли він помічав, що батько плаче, жаліючи дитя своє мале, втішав, аби розвіяти болючі передчуття розлуки неминучі. 89 Та й він ослабнув. Бачачи, що гине дитина з волі Божого перста, старий, дощу збираючи краплини, воложив з болем хлопцеві уста. Він розумів: дитя його єдине от-от помре – холодна і густа вже тінь вмирання очі огортає, і порятунку синові немає. 90 І син помер. На хлопчикове тіло дивився він, свідомий не сповна. Коли й воно в безодню полетіло і попливло за вітром від човна, він довго ще дивився отупіло, як темну цятку відстань поглина, і враз упав… Лиш руки невагомі здригалися у болісній судомі. 91 І враз над морем райдуга постала, зіпершись на невимірну блакить, — мов пера чарівного опахала, яскраві фарби блиснули на мить чи знамено, що волю провіщало і тим нещасних мало звеселить. Як лук, зігнулась райдуга, і знову у мряку геть поринула раптову. 92 Так зник хамелеон цей, наче з піни чи з випарів народжений морських, що зринув із небесної купини і в променях розтанув золотих, — палітра, де зливаються в єдине сім кольорів чи, створений із них, синяк під оком, що його набито, коли ти боксував несамовито. 93 Надіям на рятунок та безпеку в безвиході нещасні віддались: веселку навіть римляни та греки вважали знаком радісним колись. Вона і нині щастя недалеке віщує всім, що в горі затялись, — не дивно, що рятунком від загину здалась вона і їм у ту хвилину. 94 Тоді ж з’явився й птах, і білокрило у небі над човном замайорів, — чи заблукав, чи вітром відлучило його від зграї інших голубів. Він закружляв і навіть на вітрило замало вже спочити не присів. До смерку він літав над океаном — це теж здалося знаком непоганим. 95 Тут мав би зауважити давно я, що голуб той завбачливо вчинив, на щоглі не шукаючи спокою, хоч, може, довгий шлях його й стомив. Та будь він навіть і з ковчега Ноя — розвідник, що спинився на спочив, його б отут обпатрали і навіть оливкову його пожерли павіть. 96 Вночі зі сходу знову дмухонуло. Сяйнули зорі. Човен понесло. Лежали всі безсило і нечуло, не в змозі навіть взятись за весло. Хтось твердив, наче вухо щось почуло чи навіть чути постріли було. А ще комусь в ріденькому тумані вже береги ввижалися жадані. 97 Перед світанком стихло. Нетерпляче матрос вдивлявся в сутінки нічні і раптом крикнув: «Бачу! Землю бачу! Хай Бог мене скарає, коли ні!» Всі протирали очі: справді, наче щось темне бовваніло вдалині. Хтось реготав і плакав, як хлопчисько. Так, то була земля, і досить близько. 98 Всіх видиво чудове захопило. Але в талан не віруючи свій, одні поникли тупо та безсило, ще страх не відділивши від надій, а інші, більше вірячи в вітрило, ніж в Божу волю, все-таки і їй молилися й хрестилися щосили, хоч і давно до церкви не ходили. 99 Але коли уздріли черепаху, забули від жадливості про все — погналися, позбувшись навіть страху, що їх убік від берега несе. Вони схопити спромоглись невдаху, тремтіли, наче трясця їх трясе, вважаючи і це дарунком Божим, теж на звичайний випадок не схожим. 100 Земля, що височіла гордовито, була вгорі загострена, як ріг. А що то за країна, встановити ніхто з нещасних страдників не міг. Була то Етна, хмарою повита, чи Кіпр, що туман його обліг, чи, може, Родос, котрий над водою скелястою підводиться горою… 101 Тим часом вітер, течія та хвилі самі човна прискорювали хід, немов Харон, який тіла змертвілі вночі везе човном своїм в Аїд. Живих лишилось четверо – безсилі, вони в човні звалилися на спід, а троє інших назавжди поснули — на них чекали жадібно акули. |
