102 Усі від спраги й голоду похудли — такі бліді зробилися й старі, що лиця, котрі геть вкривали кудли, не упізнали б навіть матері: морська хвороба душі їхні вутлі терзала від зорі і до зорі, і недаремно шлунки порожнила від решток м’яса бідного Педрилла. 103 Країна, що постала перед ними, п’янила й зачаровувала зір, неначе декорація з густими узліссями під затінками гір. Не вірилося навіть, що такими пишнотами, всьому наперекір, їх вирве з океанської безодні і прихистить земля оця сьогодні. 104 Пустельним берег здалеку здавався — ані людей на ньому, ні хатин, і відстань геть бурунами була вся покрита, всім віщуючи загин: там риф камінний гостро випинався, неначе зуби вишкірив з глибин — вони туди намірились щосили і вщент об нього човен розтрощили. 105 Жуан купався у Гвадалквівірі і змалку добре плавати умів. Уміння це не раз у повній мірі він і практично з успіхом довів. Він, як Леандр, не тонучи у вирі, чи дехто ще з уславлених плавців, либонь, і Геллеспонт плекав надію перепливти, як, врешті, й я умію. 106 Тож і тепер, хоч і була несила, він кинувся вперед, аби уплав дістатися, допоки тьма не вкрила той берег, що за рифом поставав. Лякала лиш акула тупорила, з якими справ Жуан іще не мав. А щодо тих, що плавати не вміли, то хвилі їх одразу ж і накрили. 107 А втім, те саме сталося б з Жуаном, якби він не натрапив на весло, що, вирване з уключин ураганом, неподалік до берега пливло. За брили він чіплявся звіддаля ним, коли пливти вже сили не було, і врешті з пекла вирвався морського, і впав, уже не тямлячи нічого. 108 Напівживий, вчепився він щосили у землю, що її вкривала мла, щоб хвиля в море знов його не змила і в пекло те назад не потягла. Він не радів, уникнувши могили, — натомість переконаність росла, що краще б він загинув в океані, ніж тут, де тільки скелі первозданні. 109 Зіп’ястися стараючись на ноги, наполовину випростався він, та підвестись йому забракло змоги з тремтливих і знесилених колін. Він озирнувся, мов з перестороги — його обстали скелі з трьох сторін, а море піну хлюпало безсило на труп, який до берега прибило. 110 Жуан відчув, як все перед очима від погляду на труп той попливло і памороч обсіла незборима, і з рук безсилих випало весло. Здавалося, попереду щось блима, кудись його, безтямного, несло, а він лежав, гарніший в первоцвіті за все, що з праху створене на світі. 111 Чи довго він пробув у непритомі, Жуан не знав. Здавалося нараз — і день, і ніч завмерли, нерухомі, неначе зупинився раптом час, аж поки серце стислося в судомі і порух крові знов його не стряс. Смерть випускала з пазурів людину, та неохоче, мовби на хвилину. 112 Спочатку приверзлося, наче знову він у човні, а берег той – мара. І розпач раптом душу юнакову опанував, неначе він вмира. Але свідомість скинула закови, з душі тяжка звалилася гора, і дівчину, що вразила красою, побачив раптом він перед собою. 113 Схилившись, наче в ніжному поклоні, зігріти ладна подихом своїм, вона йому рукою терла скроні, життя поволі зроджуючи в нім, зволожувала очі напівсонні, мов силу в тілі будячи слабкім, і вирвалося з уст його зітхання, як нагорода за її старання. 114 Вона дала вина йому й укрила, зручніше уложивши на піску, і до щоки блідої притулила свою, налиту полум’ям, щоку; волосся розчесала й просушила, турботу виявляючи таку, що, коли він від доторків стенався, здригалася судомно і вона вся. 115 Чекала покоївка бездоганна неподалік – у затінку скали. Удвох вони в печеру Дон Жуана внесли й багаття поруч розвели. Та господиня вишукано вбрана аж осліпила зір його, коли осяяло її раптове світло і в променях лице її розквітло. 116 Разок монет світився металево на мармурі дівочого чола, і брови розліталися, як мева, і шкіра оксамитною була. І хоч на зріст ця горда королева, здавалось, як для жінки, й чимала, волосся їй каштанове замало до самих ніг струнких не діставало. |
