204 Якби я впав до рівня прози раптом, то поетичні заповіді б склав і першість безперечно перебрав там, де слави попередник мій надбав. То був би приклад правдам і неправдам, і твір цей знаменитий я б назвав «Лонгін і пляшка, або Що нам треба, щоб стати Арістотелем для себе». 205 Ось правила мої: незмінно віруй в троїсту силу – Мільтон, Драйден, Поп; є Колрідж, Вордсворт, Сауті нещирий — п’яниця, божевільний або сноб; не впораєшся з Краббом, хоч і хирий; об Кембела розбити можна лоб; а з музою уславленого Мура заводити не варто шури-мури. 206 Ти Созбі не берись імітувати — облиш його Пегаса та пісні. І свідчень не повинен ти давати, якщо в них є хоч крихітка брехні. Пиши такі поеми і трактати, які читати схочеться мені, бо батога критичного візьму я і без жалю до тебе застосую. 207 Коли б хто-небудь в бракові моралі мене обвинуватити схотів, то хай припинить вихватки зухвалі, допоки ще його я не огрів. Хай прочитає, що пишу я далі, і від лихих утримається слів. Про свій кінець задирливі та злісні дізнаються з дванадцятої пісні. 208 Якщо ж і після сказаного вище ви бевкнете у пресу будь-коли, що, прочитавши твір, мовляв, і ви ще моралі в ньому досі не знайшли; якщо ви не придивитеся ближче, а значить, глузд втрачати почали, — коли ви піп, скажу: «Ви брехуни всі», а генерал, – скажу, що помилився. 209 Від публіки чекатиму я схвали оцим епічним задумам моїм. Як впереміш з забавою давали нам ліки – несвідомим і малим, аби молочні зубки проростали, — так грішне я мішатиму з святим. Ті, що бояться власну думку мати, бабусин «Вісник» можуть почитати. 210 Я цей журнал передплатив для неї, — за це редактор обіцяв мене, як і поеми не чіпать моєї. Коли ж, вчинивши свинство визначне, зречеться він обіцянки своєї і гудити поему розпочне, я людям право матиму сказати, що гроші він украв од передплати. 211 Домовленість подібна гарантує мені тепер широке визнання, і байдуже – що місячники всує або газети скажуть навмання. В житті не дбав ніколи завчасу я, аби мене минала та гризня, «Квартальник», як і «Единбурзькі вісті», щодо незгодних дуже норовисті. 212 «Non ego hoc ferrem calida juventa, consul Planco» 51, – Горацій говорив. Отож, коли при мутних водах Бренти я навіть ще й рядка не сотворив, скрутні бували в мене теж моменти, але до справедливості порив був дужчий, ніж сьогодні, коли Третій Георг царює, стримуючи лет їй. 213 Тепер мені вже тридцять пролунало — вже сивіти й волосся почало. Час про перуку дбати. Та чимало сивин уже і серце здобуло! (Що буде в сорок?) Так моє невдало раніш за весну літо одцвіло… Життя прожито й гроші. Непокора моя тепер слабіша, ніж учора. 214 Невже у душу, памороззю вкриту, не западе вже свіжість, що могла добути радість відгомонів світу, як мед, що з квітки п’є його бджола? Невже його нема у надрах цвіту? Ні, він іде не з того джерела, а з нашого уміння розпізнати у кожній квітці власні аромати. 215 Ти, серце, замінити вже ніколи не зможеш світу цілого мені. Колись його ввібравши видноколи, ти б’єшся вже тепер в самотині. Нема солодких мрій уже. Хоч кволе, ти відтоді не стало гіршим, ні. З’явилася досвідченість серйозна, хоч де було узятися їй, – хтозна. 216 Минула зваба ніжного похмілля — дівчат, жінок, а особливо вдів, — вже через них дійти до божевілля я не спроможний нині, як умів. Не п’ю бордо і не роблю зусилля, щоб натяк на взаємність завиднів і щоб, як всі джентльмени, ґандж надбати, я скнарою тепер волію стати. 217 Я честолюбства не плекав до скону, — стражданню й насолодам недарма його приніс я в жертву безборонну. І ось плоди старань мого ума: тепер кажу, як голова Бекона рекла: «Є час, був час, часу нема». Так, світлу юність з мріями ясними я передчасно обміняв на рими! 218 У чому зваба слави? Чи не в тому, щоб аркуш вірші сповнили й пісні? Це – висхід на вершину, що в густому довічно потопає туман³. Чи ради того в захваті святому ми пишемо поеми в наші дні, аби портрети наші виставляли, коли згниють в землі оригінали? вернуться«Я не стерпів би цього в дні жагучої юності, консул Планко» (латин.). |
