147 Жуан метався, стогнучи безсило. Він був блідий, і, мабуть, через те його змарнілих щік не червонило промінням навіть сонце золоте. Ще не просохле, темне, як чорнило, і, як смола, блискуче та густе, підкреслювало блідість ту волосся, яке на лобі пасмами сплелося. 148 Неначе над колискою, стояла Гайде і серця слухала биття. А він лежав, розкиданий недбало, неначе розповинуте дитя, мов квітка, котра щойно розцвітала, мов у гнізді тендітне лебедя. Він був такий, що, кажучи коротше, міг сильно серце збурити дівоче. 149 Прокинувшись, тієї ж миті знову заснув би він знеможено в теплі, але уздрів таку красу чудову, яку не часто стрінеш на землі. Жінки, як ми про те вели вже мову, Жуана хвилювали взагалі — і в храмі не угодникам, а дівам він бив поклони з жаром особливим. 150 До рятівниці юної своєї напівпідвівшись важко на руках, він бачив, як змагаються лілеї рожеві й білі в неї на щоках. Та мова, у красуні оцієї незрозуміла, кидала у жах. Була то новогрецька. І просили його поїсти, щоб зміцнити сили. 151 Жуан не розумів. Але, чутливо сприймаючи слова оті на слух, він музику, зворушливу на диво, відчув – її мелодію та рух. Вона бриніла ніжно і грайливо, мов пісня, проникаючи до вух, подібна до дзвінкого щебетання, коли зоря згасає вже остання. 152 Дивився він, мов збуджений звучанням мелодії, що здалеку сяга, коли замрії з лагідним старанням ще не розвіяв сторож чи слуга. Любив і я поспати ранком раннім, коли хвилина кожна дорога, і певен, що вставати не пора ще, бо в сні жінки та зорі сяють краще. 153 Кінець кінцем розтанула омана, і він живих побачив сеньйорит, що, з пахощами разом, у Жуана збудили неймовірний апетит. Огонь палав, і їжа бездоганна чекала – яйця, кава та бісквіт… Але йому страшенно закортіло біфштекса, приготовленого вміло. 154 Та, як на гріх, телятина зарідко трапляється на грецьких островах, де навіть і корів ніде не видко. Як варвари, тут смажать на рожнах баранину – на це й дивитись гидко, та й світ, здається, нею тут пропах. Але чомусь вважають найбагатшим цей острів, де живитися нема чим! 155 Тут нагадати змушений я казку про Мінотавра… Нинішні знавці здіймають неймовірну свистопляску, з принцеси сміючись, бо на лиці коров’ячу вона носила маску. Але слабкі були її бійці, і Пасіфая втілення корови обрала, щоб привчити їх до крові. 156 До ростбіфа, як знаєте здавна ви, англійці небайдужі. Не кажу про пиво, що не тичеться до справи, бо повість має теж свою межу. Ми любимо війну й військові лави, хоч я за ними зовсім не тужу. Чи смак до м’яса й воїнські звичаї нам прищепив не образ Пасіфаї? 157 Та час до діла! Глянувши навколо, Жуан уздрів картину чарівну, і хоч душа ще тіпалася кволо, та голод швидко вивільнив од сну. Це почуття всі інші побороло, і він на їжу кинувся м’ясну, як олдермен, чи піп, чи як акула, що запах крові свіжої відчула. 158 Гайде, що саме страви подавала, щасливо дивувалася без слів, як той, кого мерцем вона вважала, з невситною пожадливістю їв. Та покоївка – старша та бувала — боялася, щоб хлопець від харчів не луснув, бо голодного потрошки годиться підгодовувати – з ложки. 159 Вона сказала навіть: «Коли панна не хоче, щоб врятований помер, то мусить вгомонити Дон Жуана й порадити, щоб жадібно не жер. Бо не на те ж прокинулася рано, щоб хлопця вбити їжею тепер! — Вона тарілку вирвала у нього, сказавши: – Кінь би луснув од такого!» 160 Скінчивши врешті дружні пересвари, подерті лахи з хворого зняли — вдягнули у турецькі шаровари і ноги взули в грецькі постоли. Пістолів, що їх мають яничари, як і чалми та шаблі, не дали, але й без них він турком або греком міг легко бути визначений деким. 161 Тепер Гайде раптово осміліла — дала нарешті волю язику і до Жуана так заторохтіла на мові, ним не чутій на віку, що, мабуть, не могла б ніяка сила перепинить словесну ту ріку, якби сама не втямила раптово, що він не розуміє ані слова. |
