132 Невдовзі у печері запалало і вогнище, даруючи тепло, — деревини всілякої чимало на березі годящої було: дошки, що їх від суден відламало, трухлява щогла, кинуте весло: і шторми, дяка Богові, і шквали тут кораблі нерідко розбивали. 133 Дівчата вдвох Жуанові і ложе з гілок улаштували та зела, підклали хутро, знаючи, що зможе воно додати хворому тепла. Гайде не пожаліла і, як гоже, для того й соболі свої зняла, пообіцявши – лиш замріє ранок, із дому принести йому сніданок. 134 Дівчата ще й не рушили додому, а він заснув, як мертвий у труні. (Напевне, тільки Богові відомо, що сниться людям у такому сні). Він так заснув, що не почув би й грому — не мучили пробуті в морі дні, як мучить часом нас несамовито вві сні усе, що вчора пережито. 135 Гайде пішла. Але тієї ж миті учулося, що він її назвав. Вона мерщій, мов у несамовиті, вернулася й побачила: він спав. Буває, що насниться й не сновиді — уява не цурається забав: либонь, забула дівчина, що й знати він ще не може, як її назвати. 136 Вона пішла, служниці наказавши, аби не прохопилася, бува. Та знала й без наказу це, як завше, доросліша на рік або на два. В природній школі літ не змарнувавши, людина добрий досвід здобува, а ця, як кожна жіночка бувала, тих двох років дарма не змарнувала! 137 Коли вгорі засяяв перший промінь, ще спав Жуан в печерній темноті і не будив його чаїний гомін та ручаїв дзвіночки золоті. Він спочивав, мов нехтуючи спомин про лихо, котре випало в житті, коли рятує тільки випадковість, як дідова про те звітує «Повість». 138 Не те було з Гайде. Вона й хвилини вночі спокійно спати не могла — їй снилися чомусь морські глибини, в яких загиблих плавали тіла. Вона збудила всіх. Мов з домовини, служниця встала заспана і зла, а слуги – ті кляли її породу на всіх говірках сонячного Сходу. 139 Але вона примусила їх встати під приводом, що спати навіть гріх, коли скидає ніч потворні шати і сяє ранок в променях своїх. І справді, грішно ранок марнувати, як мить, коли коханцеві на сміх спадає траур, котрий носять в муці по мужеві чи ще якійсь тварюці. 140 Так, сонця схід – видовище на диво! Я сам стрічав колись його не раз. Та лікар твердить, буцім це шкідливо і в гроб кладе занадто рано нас. Та хто до слави ставиться дбайливо, підводитись повинен в ранній час, аби про це залишилася згадка на вашому надгробку для нащадка. 141 Коли Гайде звелася, то нівроку, либонь була рожевіша, ніж він. Гаряча кров ударила їй в щоки, забарвивши їх миттю у кармін. Так бистрина бурхливого потоку, зустрівши скелі, біля їхніх стін стає Червоним морем… Хоч бездонна вода насправді в ньому… не червона. 142 Гайде униз повільною ходою з крутого схилу стежкою зійшла. Уста їй вкрило ніжною росою, мов бризками побіля джерела; її своєю рідною сестрою Аврора, мабуть, визнати б могла. Ви б, далебі, їх теж не розрізнили. Та ця була жива і повна сили. 143 Ввійшовши до печери по хвилині, побачила вона, що хворий спить, і зупинилась у благоговінні. (Сон викликає шану!) Та за мить, підбивши узголів’я, мов дитині, схилилася, аби тепліше вкрить, і злякана, розгублена, нечула, п’янливий подих з уст його вдихнула. 144 Отак вона й стояла, заніміла, мов над святим, що тихо помирав. А він лежав, як чайка білокрила, котру над морем вітер подолав. Тим часом яйця дівчина варила і готувала кілька інших страв, вважаючи, що день почати зранку найкраще з умивання та сніданку. 145 Вона була упевнена, що їжі і ніжні вимагають почуття, і що на самоті з Гайде у тиші Жуан поїсть і вип’є до пуття. Була тут риба, мед і фрукти свіжі, вино та ром, готові до вжиття: всі ці продукти, звабливі і зовні, були до того ж зовсім безкоштовні. 146 Жуана мала вже вона будити, але Гайде їй пальчика свого до уст приклала й глянула сердито — мовляв, не смій тривожити його! Отож сніданок, що його не вжито, застиг, їдця чекаючи того, який допоки спав собі і, схоже, вже взагалі прокинутись не зможе. |
