І ось, сум’яття борючи безкрає,

Альфонсо розпочав свій монолог:

підстав для перепрошень він не має,

хоч засудив свій вчинок – бачить Бог.

Та є причини – він їх приховає,

чому здійнявся цей переполох…

Він нітився, і фраза його кожна

заплутана була й пустопорожня.

Та Джулія мовчала, хоч готова

була у неї відповідь. Проте

ви всі, жінки, коли про зраду мова,

чоловіків завжди одним б’єте:

тут і брехня годиться загадкова,

і крик, і плач, і натяки на те,

що чоловік дарма коханця шиє,

коли в самого тих коханок три є!

Була у неї навіть перевага,

бо про роман Альфонсо та Інес

чудово знала вся оця ватага.

(Чи до лукавства й ви не вдаєтесь,

коли раптово купчиться увага

на тому, що накоїли ви десь!)

Вона мовчала й з жалю до Жуана,

який вважав, що мати бездоганна.

Мовчати ще була одна причина:

Альфонсо Дон Жуана не назвав.

Виходить, хто щасливий той мужчина,

ревнивець і уявлення не мав.

Він би радів, звичайно, як дитина,

коли б ім’я коханця розгадав.

За цих умов, сказавши про Інесу,

вона могла вказать йому адресу.

Тут натяк міг би наслідками злими

скінчитись. Тож корисніше – мовчи.

(Це слово блякле, але йде до рими.)

Жінки, цією стежкою йдучи,

упоруються з справами складними,

так раптом факти вивернувши чи

збрехавши так граційно, що, буває,

це навіть їх на диво прикрашає.

Їм досить тільки ледь почервоніти,

щоб ми уже повірили. Було

таке й зі мною – ніде правду діти.

А запереч, то вийде, як на зло.

Коли ж голівку ладні вже схилити,

а з милих вічок рясно потекло,

ми танемо… і, причинивши двері,

готові мирно сісти до вечері.

Альфонсо змовк і попросив простити.

Та Джулія на те відповіла

умовами, що важко їх здійснити,

бо перша з них пов’язана була

з відмовою таке задовольнити,

до чого в нього спрага чимала.

Він, як Адам в раю, похмуро никав

і враз набрів на пару черевиків.

Жіночі не запали б навіть в вічі:

ну, черевики… Що в тій дивині?

Але були це явно чоловічі

(О, як це важко визнати мені!

Крізь землю провалитись ладний тричі,

я весь тремчу, як у страшному сні.)

На черевики глянув він скандальні

і, ошалілий, вискочив із спальні.

Він вибіг, щоб схопитися за шпагу.

А Джулія – до шафи стрімголов.

«Мерщій! Він приведе усю ватагу!

Тікайте, він от-от увійде знов!

Ось ключ. Мій любий, виявіть відвагу,

та швидше, бо пролитись може кров!

Надворі ніч, ніхто вас не пізнає —

ще ні душі на вулиці немає!»

Порада ця була цілком практична,

але, на жаль, запізно надійшла.

Така буває плата наша звична

за досвід, котрий доля нам дала!

Жуан з кімнати вибіг блискавично

і вже дорога в сад його вела, —

і раптом дон Альфонсо з кулаками…

Але Жуан притис його до брами.

Борня була на славу. Свічка згасла.

Антонія волала: «Це розбій!»,

а Джулія, в огонь підливши масла,

до крику додавала голос свій,

немов у пастці зопалу зав’язла.

І Дон Жуан ще дужче рвався в бій,

як лев, що, не зважаючи на втрати,

не має думки мучеником стати.

Не встиг Альфонсо шпагу оголити,

бо передчасно випустив з руки.

То ще гаразд, що Дон Жуан вхопити

її не зміг, а мав лиш кулаки.

Він в розпалі зумів би навіть вбити…

Подумайте ж про любчиків, жінки,

і водночас про муки чоловічі,

аби не овдовіти зразу двічі!

Альфонсо стис Жуана й стоголосо

кричав, а той душив його, як вовк.

Кров потекла (щоправда, тільки з носа).

Та кулаком Жуан його притовк,

рвонувся, аби швидше дати чосу,

із-під Альфонсо, що на мить замовк,

і як Іосиф, втік до огорожі,

хоч тільки цим вони, здається, й схожі.

Людей, що збіглись, наче на пожежу,

видовище це кинуло у дрож:

на Джулії розірвано одежу,

як, звісно, на Антонії також;

затятість демонструючи ведмежу,

реве Альфонсо – лев серед вельмож,

а Дон Жуан, в чім народила мати,

чимдужче намагається тікати.

Тож пісня і кінчається на тому.

Чи слід розповідати, як Жуан

біжить, не озираючись, додому,

приховуючи стид від громадян?

Як ранком у порядку судовому

розлуки зажадав шановний пан;

які плітки Севілью потрясали

і що про це в газетах написали?