Лице Альфонсо соромом залито.

Антонія тим часом, наче змій,

ходила, позираючи сердито

на пана й супровід його сумний.

Лиш прокурор всміхався гордовито,

кохаючись у певності своїй:

він добре знав – якщо в родині свара,

то буде й суд, а, отже, і покара.

Задерши ніс, примружуючи вічка,

він вже до всього втратив інтерес.

Його лише оживлювала звичка

затіювати вигідний процес.

Зібрати факти – справа невеличка:

збере, хоч огризайся, наче пес.

І показання знайдуться, і свідки,

хоч би й взялись вони не знати звідки.

Альфонсо ж, опустивши очі долу,

стояв, неначе геть осоловів:

образивши дружину напівголу,

він обшуком нічого не довів.

Що міг вписати він до протоколу,

крім справедливих Джуліїних слів,

що з уст її обурено і строго,

мов те каміння, сипались на нього?

Немов пощади просячи у неї,

Альфонсо щось промимрив незначне.

Вона ж з-під хустки скиглила своєї, —

гляди, от-от істерику почне,

тремтіла, мов пелюстка орхідеї,

нещастя проклинаючи нічне,

мов та жона Іова. І жахлива

постала перед доном перспектива.

В безсилому він мимрив намаганні

і покоївки ледь почув слова:

«Ідіть, якщо ви хочете, щоб пані

кінець кінцем лишилася жива!»

«Бодай її!» – лайнувся він востаннє,

і щоб не сталось гіршого, бува,

подався геть, як дівчина зухвала

поважному невдасі наказала.

Пішли слідом і «posse comitatus»49, —

усі ті свідки, котрих він привів.

Лиш прокурор, що прагнув розібратись

у діях, що Альфонсо їх вчинив,

не поспішав з кімнати забиратись

і ґулею на лобі заплатив,

коли услід їм дівка невмолима

іспересердя хряпнула дверима.

І зразу ж… раптом… О ганьба та сором!

Подібного й уява не знесе…

Чи буде світ завжди на очі хворим?

Таж доброчесність жінці над усе!

Отож лиш двері з гуркотом суворим

гойднулися, мов трясця їх трясе,

враз Дон Жуан прожогом, наче кішка,

блідий від страху, вискочив із ліжка!

Не розумію, де він там сховався.

Гнучкий, він міг скрутитися в клубок.

Я б не жалів, якби він там зостався,

а не лише від переляку змок.

Приємніше, як я переконався,

вмирати поміж двох таких жінок,

ніж пурхнути ураз в небесні сфери,

мов Кларенс, з бочки доброї мадери!

Я б не жалів його, бо хлопець щойно

вчинив тяжкий і непрощенний гріх.

В шістнадцять літ вражає він незгойно.

В такому віці злочинів своїх

сумлінням виміряти недостойно.

Це в шістдесят, пригадуючи їх,

ми мріємо, аби чорти запеклі

вагу їм трохи зменшили у пеклі.

Та цю пригоду добре пояснили

усім відомі хроніки старі:

як цар Давид постарів, відмінили

пігулки та мікстури лікарі

і прописали, щоб додати сили,

йому гарненьку жінку до зорі.

Але Давида оживила люба,

а Дон Жуан ледь-ледь не врізав дуба…

Та що було робити їм? Щомиті

міг дон Альфонсо знову увійти.

Всі звивини у мозку перериті

були уже в Антонії. Знайти

вона не вміла засоби невжиті —

як Джулії безпеки досягти.

А Джулія мовчала і з нестями

до Дон Жуана тислася устами.

Уста злилися врешті і, розкуті,

знов їхні почуття сягнули меж.

Була готова пристрасть спалахнути,

і небезпеку нехтуючи теж.

«Та годі пустувати, шалапути!» —

лайнула їх Антонія. Та все ж

всміхнулася, хоч трохи й сухувато:

«Найкраще в шафі красеня сховати.

Тож відкладіть-бо гру свою дитячу

та в руки хоч на мить себе візьміть!

Що вийде з цього, я чудово бачу:

все це скінчиться кров’ю мимохіть.

Ви помрете, а я роботу втрачу,

а пані честь жіночу заплямить!

І все це через милу вашу пику…

Не регочіться! І поменше крику!

Нехай би він хоч справжній був мужчина…

(Ховайтеся ж!), хоч років тридцяти.

Дивуюся з вас, пані: це ж дитина!

(Та й дон Альфонсо може увійти!)

Ну ось: замкнулись в шафі… Молодчина!

А далі що? О, господи прости!

(Ви ж, Дон Жуане, не озвіться звідти!

Та ще вночі не здумайте хропіти!)».

Тепер, після тривалого вагання

Альфонсо вже без почту увійшов

і покоївки припинив повчання,

що становили сенс її розмов.

Він їй сказав: «Ідіть, пора не рання».

І за таких невигідних умов

Антонія досвідчена і д³йшла

взяла свою свічу і тихо вийшла.