144 Під ліжко дуже пильно зазирали і там накрите кришкою знайшли… все рівно що… не те, чого шукали. Віконниці розкрили: як коли сліди необережно залишали на клумбах чоловічі закабли. Чомусь не турбувало їх нітрішки, що зовсім не обшукували ліжко! 145 А язичок у Джулії тим часом ані на мить єдину не вгавав. «Шукайте! – до образ жіночих ласим вона волала. – Бог мене скарав, на лихо одруживши з цим матрацом! Та зараз він терпець мені урвав. Коли ще суд існує, я покину цей дім, що був мені за домовину! 146 Так, дон Альфонсо, ви мені віднині не чоловік… якщо ви ним були! Чи личить так поводитись людині? Ви ж п’ять чи шість десятків прожили! Ви шанувати честь мою повинні, а ви її ганьбити почали. Як сміли ви подумати, що зможу я зважитись на річ таку негожу?! 147 Чи прав своїх зреклася я назавше, глухого, як березовий кілок, духівника столітнього обравши, для того, щоб дістати цей урок? А він завжди захоплено казав же, що я найдоброчесніша з жінок! Що я заміжня, – це для нього диво. О, як же засмутиться він жахливо!.. 148 Чи залицяльників під час кориди відштовхувала я завжди на те? Лише в театр ходила й на обіди, або до церкви на Різдво святе! Вдавала я, що варті всі огиди, а ви отак борги віддаєте? Та граф О’Ріллі – цей герой Алжиру жалівся, що сувора я надміру! 149 А той співак з Італії – Каццані, що склав для мене стільки серенад! А друг його – славетний Корніані, що божеволів од моїх принад! А всі англійці, турки, росіяни — ніхто в мені не бачив жодних вад. Лорд Коффіхауз так запив шалено, що дуба дав з прихильності до мене! 150 І герцог Айкр, і дон Фернандо Нуньєс біля моїх принижувались ніг. А ви? Хіба порядний опікунець з дружиною так повестися б міг? Спасибі, що принаймні ви у цю ніч пустити в хід не зважились батіг! Якими виглядаєте смішними ви з шпагою й пістолями своїми! 151 То ось чому поїздку з прокурором ви термінову вигадали вдвох! Користолюбець з виглядом суворим, це, мабуть, він здійняв переполох. Мовчить… Йому виправдуватись сором… Либонь, язик до щелепи присох. Ні, він не дбав про друга дорогого — ми з вами правдолюбцям ні до чого. 152 Коли з’явився він, щоб акт складати, — будь ласка, не соромтеся, пишіть! Я можу вам перо й чорнило дати, вигадуйте провини самохіть! Та шпигунів гоніть негайно з хати — служниця ось роздягнена стоїть!» Тим часом дівка в розпалі шепоче: «Коли б могла їм видряпати очі!» 153 «Хоч стовбула переверніть шухляди! Ось шафа – обійдіть з усіх боків. А ось камін – найкраще від громади сховатись там – він майже догорів. А я посплю. Благаю бога ради поводитись тихіше шукачів. Коли добро те знайдете чудове, то покажіть мені його, панове. 154 До речі, після вашої навали, коли ви розбудили весь квартал, скажіть хоча б, кого ви тут шукали, хто спричинив увесь оцей скандал? Як звуть його? Чи особисто знали? Чи здатний він служить за ідеал? Якщо вже честь поставлено на карту, то знати слід, чи справа риску варта. 155 Не поспішайте тільки убивати, якщо сивин устиг він досягти. Та й чоловік не має ревнувати — адже йому нема ще й тридцяти! Не думала моя покійна мати, що в світі є такі, як ви, кати… Я плачу, хоч нема такої звички. Антоніє, подай мені водички. 156 Можливо, ви ревнуєте до неї — бо спали ми з Антонією вдвох, коли ввійшли до спальні ви цієї і здійняли такий переполох? Прошу – як знов з’явитись надихне і благословить вас іншим разом Бог, то попередьте, воїни чудові, щоб ми були прийняти вас готові. 157 Ну, от і все я вам сказала зразу. І знайте, як уміє в глибині невинне серце зносити образу, яку й назвати соромно мені. Нехай тепер лікує вас від сказу сумління, вчинки судячи сумні. Бог покарає вас за цю провину. Антоніє, подай мені хустину!» 158 Вона замовкла й на подушку впала, бліда, в сльозах гарячих і рясних — мов небо, котре хмарами заткало, а дощ січе у блисках вогняних. Волосся, плечі криючи недбало, темніло чорним розсипом на них, уста тремтіли, й серце стугоніло, і віддихи її стрясали тіло. |
