129 Яких лише цей вік в лиху годину нам винаходів спірних не приніс! Той винайшов для людства гільйотину, той для безносих —паперовий ніс, той – засіб переламувати спину, той – ліки, щоб хребет міцнів і ріс, той з віспою боровся, від корови бацили в тіло вводячи здорове! 130 Як твердять, нас в полон картопля візьме — я чув, що з неї хліб уже печуть; кривляються мерці від гальванізму, неначе віри в смерть свою не ймуть; А скільки нині маємо вже скрізь ми машин, які і шиють нам, і тчуть! Здолали віспу, та коли б до гроба не довела нова якась хвороба… 131 Хвороба ця з Америки неначе, то хай би поверталася назад: там збільшилось населення – тим паче в країні тій навести міг би лад помір, який поставив би, одначе, її з цивілізованими в ряд. Проте ще більше для американців страшна зараза наших псевдопранців. 132 Наш вік – це час кмітливості людської, і винайшов, стараючись чимдуж, він досить патентованої зброї для вбивства тіла і спасіння душ. Є лампи вже конструкції нової — світи, лиш настанови не поруш. Немає в тому лиха і малого, якщо рівняти з лихом Ватерлоо. 133 Феноменальна у людей природа: для них у світі завше, як на сміх, смертельний гріх – найбільша насолода, а насолода – то смертельний гріх! Одних чарують гроші, інших врода, кохання, сяйво успіхів своїх… Та всі хисткі і звивисті доріжки не віддалять від смерті анітрішки. 134 А потім що? Та хто зна! Вже не рано. Тож на добраніч. Час уже мені вертатись до початого роману. Вже листопад хмурнішав у вікні, коротшав день, з вечірнього туману гора в снігу біліла вдалині. Гуло в затоці, хвилями обнятій, а сонце скромно гаснуло о п’ятій. 135 Як твердить сторож, хмари пелехаті заткали ніч – ні місяця, ні зір. Довкіл вогню сиділи люди в хаті. Люблю і я вогонь той з давніх пір — камін, цвіркун, балакуни затяті, серед яких ні хмурих, ні зневір. І, щоб, як кажуть, нас минули свари, до цього ще й шампанське та омари. 136 Пробила північ. Джулія збиралась уже лягати в ліжко, та за мить в будинку враз такий здійнявся галас, що навіть мертвих міг би розбудить, якби вони в книжках не прокидались, коли сюжет ожити їм велить. Хтось грюкає, вигукує і кличе: «Прокиньтесь, донно Джуліє! Та швидше!» 137 «Відкрийте! Слово честі, я не винна! Я стежила, невидима ніким! Там дон Альфонсо й ціла половина Севільї йде озброєна за ним! Яка ганьба! Лише одна хвилина, і пан увійде з натовпом отим. Нехай ваш гість вистрибує до саду: не високо, до того ж не з фасаду!» 138 І ось Альфонсо справді у кімнаті, а з ним при зброї душ із двадцять п’ять. Усі вони, як водиться, жонаті, і сон жінок не звикли шанувать, та ще коли дружини заповзяті лоби їм полюбляють прикрашать. Заразливе ж бо зрадництво жіноче: прости одній, грішити інша схоче! 139 Не знаю, звідки все те узялося — і підозріння, й вихватка оця. Коли у мужа сиве вже волосся, йому таке, либонь, не до лиця. Чи гарно, коли тільки щось здалося, тягти до спальні дурня й мудреця, щоб інші пересвідчились у тому, від чого страшно робиться й самому! 140 Нещасна й сонна Джулія ридала. А тут іще, з’явившись, як мана, служниця і досвідчена, й бувала доводячи, що спала тут вона, і друге простирадло геть зібгала: мовляв, дивіться – пані не одна. Пощо була ця вигадка новітня, що пані й справді спала не самітня?! 141 Відтак вони – і покоївка, й пані, яких і страх, і сором опосів, вляглися поруч, наче у чеканні удару з боку лютих ворогів. Отак жінки, буває, на світанні з пивниці ждуть своїх чоловіків, а ті белькочуть, зборюючи втому: «Усі ще п’ють, а ми пішли додому». 142 Та Джулія за мить опам’яталась і крикнула: «Альфонсо! Боже мій! Що сталося? Навіщо я дісталась, ще молода, потворі отакій?! Що означає напад цей і галас? Чи ви не п’яні часом? То мерщій, коли не довіряєте, шукайте!» А він: «І обшукаю, так і знайте!» 143 Перекопали шафи й гардероби — шукав і він, шукали і вони. Знайшли усе, що в дамської особи для туалету служить з давнини — обручки і намисто, і оздоби, білизну для зими і для весни… Кололи шафи шпагами зухвало і меблів передряпали чимало. |
