114 Цей дивний час спокîю чарівного тамує звабу в схованках своїх — байдужим не лишає він нікого і самовлади позбавляє всіх. Сліпуче срібло променя нічного вселяє млость солодку, наче гріх, і почуття, які хвилюють душу, назвати незбагненними я мушу. 115 Біля Жуана Джулія тремтіла, його відчувши руку на собі. Неначе і пручалася невміло, але не вивільнялась в боротьбі. А потім… Потім, хоч і не хотіла… Та краще вже мовчати, далебі! Я каюся і червонію знову — дарма і розпочав про це розмову. 116 Платоне! О вигаднику й фантасте! З підмогою своєї маячні та спроб на людство вплинути зубасте дорогу ти, як видиться мені, зумів до аморальності прокласти прямішу, ніж поети визначні. Ти шарлатан, наївний, як малятко, чи сват і звідник – в кращому випàдку. 117 А Джулія могла лише стогнати — для каяття забракло навіть слів. Кохання та помірність поєднати ніхто в житті, здається, ще не вмів. Вона і відсіч пробувала дати допоки мозок не потуманів, і поступатись почала – відколи «нізащо» прошептала і «ніколи». 118 Його величність Ксеркс винагороду, як твердять люди, обіцяв тому, хто, замість всім відомих, насолоду незнану досі винайде йому. Я ж до відомих схильність маю зроду та ще й в помірних дозах. І тому, радіючи з дарів земного раю, на небесах нового не шукаю. 119 О насолодо! Знаємо чудово, що ти погибель наша! Я даю завжди собі весною чесне слово, що поведінку виправлю свою. Та навесні повторюється знову все те, що душу зваблює мою… І все-таки, якщо знайду підтримку, я досягну мети своєї взимку. 120 А зараз Муза змушена, як бачу, зректися планомірної ходи. А ти вже не обурюйся, читачу, цнотливіший за неї, як завжди. Це – поетична вільність. Що я втрачу у викладі роману, – сам суди. Я щиро перепрошую, бо дуже шаную Арістотеля, мій друже. 121 Довільність ця потрібна задля того, щоб уявити місяці, коли герої вдвох від червня золотого без нас до листопада прожили. Тепер точніші числа ні до чого, бо далі вже події попливли без ладу в хронології: як видко, календаря дотримувались рідко. 122 Та нам той червень варто пам’ятати. Приємно, коли день уже завмер і загортає ніч у темні шати канал, де пропливає гондольєр; приємно, коли небо осявати виходять зорі з неосяжних сфер, а вранці сяє райдуга над нами, подібна до золоченої брами; 123 приємно чути пса свого вищання, до рідних повертаючись домів; приємно в миті зустрічі й прощання пізнати зір, що запалахкотів; приємні – жайвір, що співає зрання, дзвін ручая та зелень берегів; пісні дівчат нас тішать молодечі, дзижчання бджіл та гомони малечі. 124 Чудовий час збирання винограду, коли п’янкий тече на землю сік; приємно, з міста їдучи, розраду знайти в селі, до котрого утік; плекає скнара зîлота принаду, подовжує батькам дитина вік; нас тішить помста (особливо жінці), грабіж – солдатів, моряків – червінці. 125 Приємно спадок добрий діставати, коли раптово дядечко помер, та ще коли нам дня того чекати багато літ доводиться тепер! Не хочуть старигани помирати, пускати в сейф і до високих сфер, а поки жив той дядечко та хворів, ми вже в лабетах клятих кредиторів… 126 Приємно заслужити нагороду чи віршами, чи кров’ю – все одно; приємно з другом впасти у незгоду, коли вже він набрид тобі давно. Вино чи ель приємніші за воду; заступництво – приємне і воно; приємні стіни батькової хати, хоч ти й почав уже їх забувати. 127 Та перша мить кохання молодого в сто крат миліша й радісніша нам, і не забути захвату отого, як не забув гріха свого Адам. Солодкий плід! На світі після нього нема чого згадати юнакам — і Прометей, проміння вкравши Боже, уяви полонити вже не може. 128 Людина – найхимерніша істота: досвідченій в мистецтвах дотепер, досліджувати нині їй охота! Наш вік, до того ж, схильний до химер, відкрив кумедним витівкам ворота у межах різних галузей і сфер. Тож починали б з правди! А не вдасться, тоді в облуді спробували б щастя. |
