Якби, скажімо… О, помилуй боже!

якби раптово з мужем сталось щось…

І все-таки усяке ж статись може,

тож припущу цю думку inter nos47.

(Тут entre nous48 було б ужити гоже,

бо все це їй французькою верзлось,

але тоді, така неоцінима,

пропала б у моєму вірші рима).

І все-таки вона це уявила:

Жуан уже дорослий і змужнів,

вона – вдова, до того ж дуже мила…

Хай через кілька років, а не днів.

Набув би повноти душі та тіла,

то й у коханні більше б розумів…

В коханні серафима молодого,

що перед цим говорено про нього.

Та досить вже про Джулію. Пора вже

поволі й до Жуана перейти.

Що коїлося в серці не добравши,

він, як Медея, рано розцвісти

зумів, але, розгублений, не знав ще,

якої досягнути висоти

змогла у ньому пристрасть, що безкрає

чоловікам блаженство обіцяє.

Розгублений, Жуан тікав до гаю,

блукав блідий і стомлений з лиця,

і, самоти шукаючи з відчаю,

не знав, що значить стомленість оця.

Що ж, самоту і сам я полюбляю,

та самоту султана – не ченця.

І ліс люблю – не з гротом поокремим,

а краще, так би мовити, з гаремом.

Поет сказав чудово: «О кохання!

Лиш в захваті й безпеці настає

у пристрасті почате царювання

безмежне та божественне твоє!»

Не ставитиму зайвих запитань я,

і все-таки одне у мене є:

як поєднати з захватом безпеку,

таку від нього рисами далеку?

Поет в рядках, що ви їх прочитали,

в свідомості усіх лишивши слід,

жадав, щоб люди клопоту не мали —

і тільки так їх розуміти слід.

Він не хотів, щоб марно турбували,

коли він любить або їсть обід.

Що ж до безпеки… Раджу вам до хати

лише певніше двері замикати.

Жуан блукав над берегом у тиші,

в журбі й сум’ятті падав на траву…

В таких місцях поет поему пише

або сюжети бачить наяву.

Тут і читати створене зручніше.

Проте я застереження вживу:

якщо не Вордсворт виростив ті квіти

і можна щось у творі зрозуміти.

Він так поринув у свої глибини

(не Вордсворт, а Жуан), що самота

зняла душевний біль до половини.

Та він не знав, що пристрасність ота

і хижа спрага значити повинна,

і, на свої не зваживши літа,

зробився метафізиком побожним —

цілком, здається, Колріджу тотожним.

Він розпочав про всесвіт міркувати,

про зорі та вогонь, як Прометей,

про землетруси та аеростати,

про війни й анатомію людей, —

про все, що заважає нам пізнати

великий світ непізнаний оцей,

і врешті, захлинувшись від любові, —

про очі донни Джулії чудові.

У тому, хто думки такі плекає,

глибокодумність, а не простоту

завжди мудрець досвідчений вбачає.

Та в людях, що їх ловлять на льоту,

нічого, крім базікання, немає.

Але ж юнак – яку він мав мету?

Було від філософії тут мало:

він ріс – змужніння роль відігравало.

Замислювався він над буйством квітів,

над голосом вітрів… А як коли

і про богинь, які до фаворитів

спускалися і смертними були.

Та батько-Час його найбільше нітив:

минув, неначе лезом відтяли,

і знову завдяки його химері

Жуан спізнився нині до вечері!

Він розгортав Боскана й Гарсіласо,

і обіймало раптом відчуття,

що до небес душа його знялася

і вже нема на землю вороття.

Містичної поезії окраса —

здіймали книги ті серцебиття

і, як в казках шановної бабусі,

зчиняли бурю, як при землетрусі.

Отак у спробах явне зрозуміти

минали дні Жуанові в гаю.

А бракувало серця, щоб любити,

грудей, на котрі голову свою

розчулено він міг би похилити —

отих єдиних в цілому краю,

і ще чогось, чого не називаю,

тому що за потрібне не вважаю.

Цей настрій хворобливий, як нірвана,

вже Джулія помітила. Проте

предивно, що Інеса до Жуана

і словом не обмовилась про те.

Чому? Бо спостережливість погана?

Чи правило любила золоте,

яке велить, щоб за синами мати

гріхів не поспішала помічати?

Адже й таке на практиці буває —

мовчить і чоловік, коли межу

його дружина з кимсь переступає,

вторгаючись у царину чужу…

(Яка при цьому заповідь страждає?

Не знаю точно, отже, не скажу.)

В таких випадках – тільки мовить слово,

не до ладу воно обов’язково.