В шістнадцять літ він гарний був до біса,

стрункий і худорлявий, наче паж,

хоч не такий, як пажі ті, гульвіса.

Та входила завжди Інеса в раж,

коли його якась потвора лиса

дорослим називала – терпла аж.

Бо передчасність, як вважала ненька,

великий ґандж і хиба чималенька.

Були у неї друзі бездоганні,

та Джулія трояндою цвіла,

і – ні! – не поступилася б Діані.

Краса її природною була,

як пас Венери, сіль, що в океані,

чи Купідонів лук або стріла.

Хоч порівняння, котрих уживаю,

вже досить заяложені, я знаю.

Очей її блискучість і принаду

їй мавританська кров передала.

(В Іспанії вважають це за ваду,

хоч в тім провина Джулії мала).

Як Боабділ, лишаючи Гранаду,

до Африки тікав не спроквола,

в Іспанії лишилась прабабуся, —

чи справа в ній, сказати не беруся.

Її з якимсь гідальго одружили,

коли настав одружуватись строк.

Йому б, напевне, предки не простили

такий зухвалий і ганебний крок —

самі вони старалися щосили

лише племінниць брати і тіток,

хоч всім відомо – шлюб такого роду

здебільшого погіршує породу.

Цих двоє перемішувачів крові,

хоч і були батькам, як в серце ніж,

та хлопчики пішли від них здорові,

дівчатка не потворні, як раніш.

Обставини, щоправда, випадкові

нащадків їм давали впереміш:

я навіть чув, що жінка та зухвала

частенько незаконних дарувала.

Що б не було, родина розрослася.

Минали покоління, линув час,

з’явився син, а в цього лоботряса,

звичайно, рід так само не загас,

і народилась Джулія – окраса

родини, що тепер цікавить нас, —

як мати, чиста й гарна, і так само ж

у двадцять три устигла вийти заміж.

Вона напрочуд гарні мала очі

(я сон завжди втрачаю від таких!),

ввижалось – зір той виказати хоче

не гнів, а шал сподівань запальних.

Коли ж уста всміхалися дівочі,

от-от, здавалось, вивержеться з них

огонь жаги – якби свідома сила

його велінням волі не гасила.

Її волосся темне, мовби туча,

облямувало високо чоло,

шовкові брови, темні та блискучі,

як дві веселки вигнуто було,

уста рожеві та небалакучі —

все це іспанське сонце їй дало.

Ставна на зріст. (А я – чому не знаю —

малих на зріст жінок не полюбляю.)

Її посватав чоловік самітний,

якому вже минуло п’ятдесят.

Та у жінок звичай тепер новітній

і змога є купюру розмінять,

щоб, коли муж твій п’ятдесятилітній,

було їх краще два по двадцять п’ять.

Та є у мене твердити причини,

що й тридцять – непогано для мужчини.

Усе це прикро. Але як на мене,

то винна тільки сонця сухозлоть.

Його проміння дике і шалене

розпалює і труїть нашу плоть.

І навіть піст і бдіння цілоденне

не в силі хіть ганебну побороть.

На Півдні кожен легше піддається

всьому тому, що любощами зветься!

Щасливі люди Півночі святої,

де править доброчесність золота!

Моральні там підтримує устої

мороз, що грішні душі огорта.

(Себе в обіймах стужі крижаної

змиряв святий Антоній неспроста!)

Там за розпусту встановили мито

і мають суддям грішники платити.

В Альфонсо ще була краса і сила,

та Джулія і в пестощах своїх

його лише терпіла – не любила.

Немало є на світі пар, що їх

буденщина об’єднує безкрила,

бо дуже мало спільного у них.

Альфонсо ревнував, але нікому

признатись не насмілився б у тому.

Хтозна чому, та Джулія дружила

з Інесою – неначе завдяки

тому, що хоч їх дещо і різнило,

обох єднали де в чому смаки.

Базіки теревенили щосили,

неначебто ще в молоді роки

Інеса при Альфонсові, бувало,

про стриманість сувору забувала.

Уся Севілья тільки те і чула:

цей флірт триває, судячи з ознак!

І Джулію Інеса пригорнула —

не розіллєш водою їх ніяк.

Альфонсо був у захваті: мамула

його хороший схвалювала смак!

Та хоч плітки і ширились зухвалі,

Інеса їх спростовувала й далі.

Чи Джулія прочула власним вухом,

чи просто здогадатися змогла,

не знаю… Ані словом, ані рухом

вона того відчути не дала.

Можливо, що не відала і духом

або цілком байдужою була…

Коли ж від світу крилася й таїла,

то, визнаю, – робила це уміло.