Рут ворухнулася заперечливо.

— Так, так, усі, крім тебе, —мовив він далі. —Ти казала саме про «посаду». Простацьке слово «робота», як і всі мої писання, ображало твої почуття. Для тебе воно брутальне. Але запевняю тебе, що для мене воно було не менш брутальне, коли кожен силкувався нав'язати мені ту роботу, як ото грішника навертають на путь спасенну. Та повернімось до суті. Коли вийшли мої книжки і публіка визнала мене, твої почуття раптом змінилися. Кілька місяців тому ти відмовилась одружитися з Мартіном Іденом, хоч усі його твори було вже написано. Тоді твоє кохання було не досить сильне задля цього. Але тепер воно враз стало сильнішим. І я нічим іншим не можу це пояснити, як тільки своєю славою. У даному разі я не кажу про свої гонорари, хоч на твоїх батьків вони, безперечно, справили враження. Звісно, все це не дуже тішить мою гордість. Але найгірше — те, що ти підірвала мою віру в кохання, святе кохання! Чи вже ж і кохання таке матеріальне, що треба живити його славою? А щось на те скидається. Я стільки думав про це, що мені аж голова йде обертом.

— Бідна голівонька! — Рут ніжно провела рукою по його волоссю. — Хай вона більше не йде обертом. Почнім усе спочатку, заново. Я ж весь цей час тебе кохала. Правда, я була слабодуха, що скорилася маминій волі. Мені не треба було слухати її. Але ти так часто говорив мені про вибачливість до людських слабостей. Будь же вибачливий і до мене. Я завинила, визнаю. Прости мене!

— Я вже простив, — нетерпляче вигукнув Мартін. — Легко прощати, коли прощати нічого. Ти не вчинила нічого такого, щоб тебе треба було прощати. Кожен робить так, як наказує йому сумління. Так само я міг би просити у тебе вибачення, що не шукав посади.

— Я бажала тобі добра! — протестувала Рут. — Я не могла не бажати тобі добра, бо кохала тебе!

— То так, але, бажаючи добра, ти мало не занапастила мене. Так, так. — Він стримав її спробу заперечити. — Ти трохи не занапастила моєї творчості, мого майбутнього! Я вдачею реаліст, а буржуазна культура не зносить реалізму. Буржуазія боягузлива. Вона боїться життя. Отож ти хотіла й мене примусити боятися життя. Ти прагнула замкнути мене в тісну клітку, нав'язати мені обмеженість, хибний вульгарний погляд на життя. — Мартін бачив, що в Рут наростає протест. — Вульгарність — нехай цілком щира, та все ж вульгарність — це основа всієї буржуазної культури та витонченості. І ти хотіла мене зробити одним із ваших, втовкти в мене ваші класові ідеали, класову мораль, класові забобони... — Він сумно похитав головою. — Ти навіть тепер не розумієш того, що я кажу. В моїх словах ти не бачиш того змісту, якого я їм надаю. Для тебе все це чиста фантазія. А для мене це життєва правда. В найкращому разі мої слова тебе тільки дивують і бавлять. От, мовляв, неотесаний хлопець, ледве виборсався з бруду, а вже насмілюється судити наш клас і закидати йому вульгарність.

Рут знесилено схилила голову йому на плече. Її тілом знов перебігло нервове тремтіння. Мартін з хвилину чекав на відповідь і провадив далі:

— А тепер ти хочеш відродити наше кохання, хочеш, щоб ми побралися. Я тобі потрібен. Ну, а якби на мої книжки не звернули уваги, — я б однаково лишився тим, ким є. І тоді б ти не прийшла до мене. Це все ті чортові книжки...

— Не кажи так, — перебила його Рут.

її зауваження вразило Мартіна. Він прикро засміявся.

— Отож-бо! — сказав він. — У найкритичніший момент, коли на карті чи не все твоє щастя, ти так само, як і раніш, боїшся життя.

Рут збагнула, що її зауваження було справді наївне, але все ж, на її думку, Мартін був несправедливий до неї, і вона почувала себе ображеною.

Вони довго сиділи мовчки. Вона поринула в сумні думки, а він замислився над своїм розвіяним коханням. Тепер Мартін розумів, що Рут він ніколи насправді не кохав. Він кохав не її, а ідеальну неземну істоту, створену його уявою, яскравий, світлий дух, що він його оспівував у любовних поезіях. Правдиву міщанську Рут з усіма її міщанськими хибами й безнадійним баластом міщанської психології — цієї Рут він не кохав ніколи.

Раптом вона заговорила:

— Багато з того, що ти сказав, правда. Я справді боялася життя. Моє кохання було не досить сильне. Але тепер я навчилася кохати сильніше. Я кохаю тебе таким, який ти є, яким ти був раніше. Я кохаю тебе за те, що ти не схожий на людей мого класу, за твої погляди, яких я не розумію, але навчуся розуміти. Я віддам усе життя, щоб зрозуміти їх. Дарма що ти куриш і лаєшся, я й за ці звички кохатиму тебе, бо це теж якась частка тебе самого. Я ще багато чого можу навчитися. За ці ось десять хвилин я вже чимало навчилася. Вже те, що я зважилась прийти, доводить, що я дечого навчилася. О Мартіне!..

Вона заридала й всім тілом пригорнулась до нього. За весь вечір він уперше ласкаво обняв її. Вона відчула це й засяяла від щастя.

— Занадто пізно, — сказав він і пригадав слова Лізі. — Я хворий... Ні, не тілом! Хвора моя душа, мій мозок. Все для мене втратило цінність. Усе мені байдуже. Якби це сталося кілька місяців тому! А тепер уже пізно.

— Ні, ще не пізно! — вигукнула Рут. — Я доведу тобі. Я доведу, що моє кохання виросло, що воно мені дорожче за мій клас і за все на світі. Я зречуся всього, що шанує буржуазія. Я вже не боюся життя! Я кину батька й матір, і хай мої друзі паплюжать моє ім'я. Я згодна лишитися з тобою назавжди, хоч і зараз, згодна на вільне кохання, коли хочеш, і буду горда й щаслива. Якщо я раніш зрадила кохання, то тепер в ім'я кохання я зраджу все, що змусило мене колись його зректися. Вона стояла перед Мартіном, і очі їй палали.

— Я чекаю, Мартіне, — прошепотіла вона. — Я твоя. Глянь на мене.

Як це чудово, подумав він, дивлячись на неї. Вона спокутувала всі свої провини, стала справжньою жінкою, зірвала з себе залізні пута міщанських умовностей. Все це чудово, велично, сміливо! Але що це з ним? її вчинок не зворушив, не збентежив його. Він визнавав, що все це чудово й велично, та й тільки. Замість пожежі пристрасті це викликало лише холодне схвалення. Його серце не відгукнулось, і в крові не зайнялося бажання. І знов спали йому на думку слова Лізі.

— Я хворий, дуже хворий, — сказав він, безнадійно махнувши рукою. — Досі я й сам не знав, що я хворий так тяжко. Щось умерло в мені. Я ніколи не боявся життя, тож і гадки не мав, що колись ним пересичуся. Але життя так мене переповнило, що в мені не лишилось ніяких бажань. Я навіть тебе не бажаю! Бачиш, який я хворий!

Він відкинув назад голову й заплющив очі. І як дитина, побачивши крізь сльози гру сонячного світла, забуває своє горе, так і Мартін забув і за свою хворобу, і за Рут, і за все довкола, захоплений спогляданням несподіваного видива — цілої стіни зеленого листя, пронизаного гарячим сонячним промінням. Але яскрава барва тої зелені не приносила полегкості. Сонце було занадто сліпуче. Аж боляче було дивитися, однак він усе дивився і сам не знав чому.

Він опам'ятався, почувши торгання дверної ручки.

— Як мені вийти звідси? — жалібно спитала Рут. — Я боюся.

— Вибач мені! — скрикнув Мартін, схоплюючись на ноги. — Бачиш, я наче сам не свій. Забув навіть, що ти тут. — Він підніс руку до чола. — Зі мною щось не гаразд. Я проведу тебе додому. Ми вийдемо чорним ходом, і ніхто нас не помітить. Тільки опусти вуаль.

Рут міцно вчепилася за його руку, поки вони йшли по напівтемних коридорах і вузьких сходах.

— Ну, а тепер я вже не боюся, — пробуючи звільнити руку, сказала Рут, коли вони опинилися на вулиці.

— Я проведу тебе додому, — відказав Мартін.

— Ні, ні, не треба, — злякано вигукнула вона і знов спробувала звільнити свою руку.

На мить Мартін зацікавився. Тепер, коли Рут уже нічого боятись, її нараз пойняв страх, і вона всіма силами намагалася позбутися його. Мартін не міг відгадати причини і, приписавши це нервовості, міцніше взяв Рут під руку. Минувши півкварталу, він побачив коло будинку якогось чоловіка, що раптом шмигнув у під'їзд. Мартін уважно придивився до нього і, хоч незнайомець високо підняв комір пальта, все ж пізнав у ньому брата Рут Нормана.