Мартін підняв руку і потер пальцем мозолясту долоню, здавалося, бруд так уївся в шкіру, що його ніякою щіткою не вишкребти. А яка ж долоня у неї! Від самої згадки по тілу в нього пробігло приємне тремтіння. Вона подібна до трояндової пелюстки, свіжа й м’яка, наче сніжинка. Він ніколи не думав, що жіноча рука може бути така ніжна. Яке щастя, коли така рука приголубить! Упіймав себе на цій думці і винувато почервонів. Сором так думати про неї. Це принижувало її духовну красу. Вона – блідий, прозорий дух, далекий від усього тілесного, і все-таки Мартін не міг забути, яка ніжна у неї долоня. Він звик до шорстких мозолястих рук фабричних дівчат та жінок. Він, звісно, розумів, чого руки в них такі згрубілі. Але її руки… Вони ніжні, бо ніколи не знали ніякої роботи. Між ним і нею розступилася безодня, коли він подумав, що є люди, яким не треба заробляти собі на життя. Нараз він побачив усю цю аристократію нероб, що постала перед ним в образі пишної і могутньої бронзової статуї на тлі стіни. Він сам працював усе життя – перші його спогади пов’язані з працею, і вся родина його теж працювала. Або от Гертруда. Руки в неї або шкарубкі від нескінченної хатньої роботи, або розпухлі й червоні, наче варене м’ясо, від прання. А його друга сестра, Мерієн? Цього літа вона працювала на консервному заводі, і її маленькі гарненькі рученята геть укрито порізами від ножів. А минулої зими на картонажній фабриці машиною їй відтяло кінчики двох пальців. Мартін пригадав шкарубкі руки матері, коли вона лежала в труні. Батько теж працював до останнього дня; коли він помер, мозолі на його руках були в півдюйма завгрубшки. А в неї руки ніжні, і в її матері, і в братів. Ця думка майнула йому несподівано, як страшний доказ їхньої належності до вищої касти і тієї величезної віддалі, що лежить поміж нею і ним.
Гірко посміхаючись, він знову сів на ліжко і зняв, нарешті, черевики. Ото дурень! Сп’янів од жіночого личка й білих м’яких рученят. І вмить перед його очима на брудній стіні виринуло ще одне видиво. Ніч. Він стоїть перед похмурим будинком з дешевими кімнатами у лондонському Іст-Енді, а поруч нього – Марджі, маленьке фабричне дівча, років п’ятнадцяти. Він проводжає її додому після вечірки. Вона живе в цій похмурій брудній оселі, гіршій навіть за хлів. Він подає їй на прощання руку, але вона підставляє губи для поцілунку. Йому не хочеться цілувати її, він її якось боїться. Тоді вона хапає його руку й гарячково стискає. Мартін відчуває її шорстку долоню на своїй руці, і його раптом заливає могутня хвиля жалю. Він бачить її сумні, голодні очі, бачить кволеньке тіло, для якого несподівано скінчилася пора дитинства й настала страшна, жорстока зрілість. У пориві співчуття він обіймає дівчину й цілує в губи. У вухах бринить її радісний скрик, і він відчуває, як вона притуляється до нього, немов кошеня. Бідне, голодне малятко!
Він вдивлявся в тінь давно минулого, схвильований так само, як тієї ночі, коли дівчина пригорнулася до нього, і серце його розтануло від жалю. Як тоді сіро було навколо, і на брудне каміння тротуару сіяв дощ. І враз на стіні спалахнуло променисте сяйво, і, стираючи сумний спогад, заясніло. Її блідаве обличчя під короною золотого волосся, далеке й недосяжне, мов зоря.
Він узяв з стільця книжки Браунінга й Суінберна і поцілував їх. Але ж вона сказала ще заходити, подумав він і, знову глянувши на себе в дзеркало, дуже врочисто мовив:
– Мартіне Ідене, завтра вранці ти найперше підеш до бібліотеки й почитаєш, як треба поводитись у товаристві. Зрозумів?
Він погасив газ, і пружини зойкнули під вагою його тіла.
– Та й з лайкою треба скінчити, Мартіне, так, брате, треба скінчити, – голосно сказав Мартін.
Потому він заснув і бачив сни такі сміливі й незвичайні, які бувають у курців опіуму.
РОЗДІЛ V
Прокинувшись другого ранку, Мартін з рожевих снів одразу перенісся в задушну атмосферу мила, брудної білизни, шарварку злиденного повсякдення. Не встиг він вийти з своєї кімнати, як почув плюскіт води, гострий окрик і звук ляпаса, що ним сестра вилила гнів на одного з своїх численних нащадків. Плач дитини різонув його, мов ножем. Тут усе, навіть повітря, яким він дихав, гидке й нечисте. Як усе це не схоже на красу і спокій дому, де жила Рут. Там панувало духовне, а тут усе низьке й грубе.
– Іди сюди, Альфреде, – покликав Мартін скривджену дитину і сунув руку в кишеню штанів, де були гроші. До грошей він ставився недбало, і в цьому теж виявлялася його широка натура. Він дав хлопчикові монету – чверть долара й потримав малого трохи на руках, щоб заспокоїти. – Ну, а тепер біжи купи собі цукерок та не забудь поділитися з братиками й сестричками. Гляди ж, вибирай такі, щоб вистачило якнайдовше.
Сестра, схилена над балією, підвела на мить розчервоніле обличчя і глянула на нього.
– Досить було б і десяти центів, – мовила. – І завжди ти такий, не знаєш ціни грошам. Дитина тільки об’їсться.
– Нічого, сестричко, – весело відповів він. – Мої гроші самі знають собі ціну. Якби тобі не було так ніколи, я б тебе поцілував на добридень.
Йому хотілося бути ласкавим до сестри, – вона мала добре серце і по-своєму, – Мартін це знав, – любила його. Щоправда, з роками вона змінилася, стала якоюсь дратівливою. Це, певно, тяжка праця, купа дітей та вічна докучливість чоловікова так змінили її, гадав він. Йому раптом спало на думку, що на ній полишають сліди і гнилі овочі, і брудна білизна, і засмальцьовані мідяки, що їх вона одержує за прилавком.
– Ну, ходи вже снідати, – грубувато сказала Гертруда, хоч у душі була вдоволена. З усіх своїх братів, що розбрелися по світу, вона найбільше любила Мартіна. – А я таки поцілую тебе, – додала вона, раптом розчулившись.
Вона пальцями стерла піну спочатку з однієї руки, потім з другої. Мартін обняв її за дебелий стан і поцілував у вогкі, розпарені губи. На очі їй навернулися сльози, не так з повноти почувань, як з кволості та повсякчасної перевтоми. Гертруда відштовхнула його від себе, але Мартін усе ж встиг помітити її сльози.
– Сніданок у печі, – поквапливо сказала вона. – Джім, певно, теж уже встав. Я сьогодні почала прати ще вдосвіта. Поїж та швидше забирайся з дому. У нас сьогодні нелегкий день – Том нас кинув, і Бернардові самому треба їхати возом.
Мартін з важким серцем пішов до кухні. Червоне обличчя сестри і її неохайний вигляд так і стояли йому перед очима. Може, вона й любила б мене, якби мала час, подумав він. Але сердешна надривається на роботі. Ця тварюка, Бернард Хігінботем, примушує жінку стільки працювати! А проте Мартін почував, що в поцілунку сестри не було нічого красивого. Правда, цей поцілунок був незвичайний. Протягом багатьох років вона цілувала його лише тоді, коли проводжала у плавання або коли він повертався. Але цей її поцілунок відгонив милом, і губи були якісь мляві. Він не відчув швидкого й міцного дотику уст. Це був поцілунок знесиленої жінки, що від перевтоми забула навіть, як цілуються.
Він пригадав, як до заміжжя Гертруда могла танцювати цілу ніч після важкої роботи в пральні, байдужа до того, що така сама важка робота її чекає й завтра. І тут він знов подумав про Рут, про солодку свіжість, що мусить бути в її устах, як і в усій її істоті, її поцілунок, певно, такий, як і потиск руки або погляд – міцний і щирий. Він насмілився уявити, що її уста злилися з його, і відчув це так яскраво, що аж в очах потемніло – йому здалося, що на нього посипався дощ трояндових пелюсток, і душа потонула в їхньому ароматі.
У кухні він побачив Джіма, другого пожильця, котрий, нудьгуюче втупившись у просторінь, нехотя їв вівсянку. Джім був підмайстром у слюсаря, легковажний і тупуватий, так що навряд чи міг він сподіватися перемог у боротьбі за хліб насущний.
– Ти чом не їси? – запитав він, коли Мартін невесело схилився над холодною недовареною вівсянкою. – Вчора, либонь, знов хильнув?
Мартін похитав головою. Вся ця злиденність гнітила його. Рут Морз відступила від нього далі, ніж будь-коли.