Містерові Хігінботему подобалося це нове в його лексиконі слівце, яке він щойно виловив з газетних шпальт.

– Так, деморалізував, інакше й не скажеш.

Його жінка тільки зітхнула, сумно похитала головою й шила собі далі. Містер Хігінботем знов узявся до газети.

– Він заплатив за минулий тиждень? – гримнув поверх газети.

Вона кивнула головою й додала:

– У нього є ще трохи грошей.

– Коли він уже вибереться у плавання?

– Та, певно, коли витратить усе, що заробив, – відповіла вона. – Учора їздив до Сан-Франциско, шукав підхожого судна. Але в нього ще є гроші, тож він і перебирає.

– Усяка матросня, і туди ж! – чмихнув містер Хігінботем. – Перебирає!

– Він казав про якусь шхуну, що має пливти в далекі краї шукати закопаного скарбу. Думає найнятися на неї, коли тільки доти вистачить грошей.

– Якби він узявся за розум, я б йому дав роботу, їздив би з візком, – сказав містер Хігінботем холодно. – Том пішов од мене.

Дружина глянула на нього запитливо й стурбовано.

– Сьогодні ввечері. Пішов до Карутерів. Ті платитимуть більше, ніж я можу.

– Я ж казала тобі, – вигукнула жінка. – Йому таки слід було більше платити.

– Слухай, стара! – люто гримнув Хігінботем. – Тисячу разів казав тобі – не пхай носа до моїх справ. Кажу це тобі востаннє.

– Та мені байдуже, – промимрила вона, – але Том порядний хлопець.

Чоловік пронизливо глянув на неї. Це було нечуване зухвальство.

– Якби твій братик не був такий ледацюга, він міг би їздити возом, – буркнув.

– Він же платить тобі за харчі й квартиру, – відказала жінка. – Зрештою, Мартін мій брат, і поки він нічого тобі не винен, ти не маєш ніякого права чіплятися до нього. У мене теж можуть бути якісь почуття, дарма що я прожила з тобою сім років.

– Ти сказала йому, що коли він читатиме ночами, то хай доплачує за газ? – спитав він.

Місіс Хігінботем нічого не відповіла. Бунт її ущух, дух зів’яв у стомленому тілі. А чоловік тріумфував. Він узяв гору. Очі його зловтішно поблискували, вуха з радістю вловлювали її хрипке дихання. Приємно було отак розчавлювати її, і тепер це давалося йому легко, не так, як у перші роки їхнього подружнього життя, бо ціла купа дітей та його безнастанні причіпки висмоктали з неї всі сили.

– Ну, то скажеш завтра, – промовив Хігінботем. – А тепер, поки я не забув, от що. Пошлеш по Мерієн, хай вона завтра догляне дітей. Раз Том пішов, доведеться мені самому їхати по крам, а ти торгуватимеш замість мене.

– Та мені ж треба завтра прати, – насмілилася заперечити жінка.

– Встанеш раніш і все зробиш. Я виїду аж о десятій. Він сердито зашарудів газетою і знову став читати.

Мартін Іден, усе ще збурений сутичкою з зятем, намацав дорогу в темному коридорі й увійшов до своєї кімнати, крихітної комірчини, де насилу вміщалися ліжко, умивальник і стілець. Містер Хігінботем занадто скупий, щоб наймати служницю, коли з усім могла впоратись його дружина. До того ж вільна кімната служниці давала йому змогу держати не одного пожильця, а двох. Мартін поклав Суінберна й Браунінга на стілець, скинув піджака і сів на ліжко. Старі пружини застогнали під ним, та він не помітив цього. Почав роззуватись, але зненацька погляд його впав на білу стіну, посмужену темними патьоками від дощу, бо дах протікав. На цьому брудному тлі почали виникати й танути захватні видива. Він забув про свої черевики і довго дивився на стіну, нарешті, губи його ворухнулись, і він прошепотів: «Рут!»

«Рут!» Мартін ніколи не думав, що простий звук може бути такий прекрасний. Це ім’я тішило йому слух, і, повторюючи його безліч разів, він аж п’янів. «Рут!» Це був талісман, чарівне слово, яким творять закляття. Вимовляючи його, він щоразу бачив її обличчя, що мерехтіло перед ним, освітлюючи брудну стіну золотим сяйвом. Це сяйво ясніло не тільки на стіні. Воно ширилось без кінця-краю, і в його золотаву глибінь поринала Мартінова душа, щоб знайти її душу. Усе, що було в ньому найкращого, виривалось іскристим потоком. Сама думка про неї очищала його, облагороджувала й викликала бажання стати кращим. Усе це було нове для нього. Ніколи доти жінки не робили його кращим. Навпаки, вони будили в ньому звіра. Він не знав, що багато хто з них віддавав йому своє найкраще, дарма що воно було вбоге. Він ніколи не думав про себе і не підозрював, що в ньому є щось таке, що збуджувало у жінок любов, змушувало їх шукати його прихильності. Він їх ніколи не шукав, вони самі шукали його, і йому навіть на думку не спадало, що деякі з них ради нього ставали кращими. Досі він жив у блаженному бездум’ї, і тепер йому здавалося, що це вони тяглися до нього нечистими руками. То було несправедливо і до них і до нього самого. Але, оце вперше пізнаючи себе, він не міг судити про це правильно і паленів із сорому, згадуючи свою недавню розбещеність.

Мартін раптом схопився й зазирнув у брудне дзеркальце над умивальником. Витер його рушником і дивився на себе довго й уважно. Власне, він уперше побачив себе як слід. Його очі були створені для того, щоб бачити, але їх занадто приваблювала вічно мінлива панорама світу, і він не мав часу роздивлятися самого себе. Він побачив обличчя юнака років двадцяти, але, не звикши думати про свою зовнішність, ніяк не міг вирішити, вродливе воно чи ні. Над крутим чолом лежала хвиляста темно-каштанова чуприна. Його кучері подобались жінкам, вони любили гладити їх і пестливо розчісувати пальцями. Але на своє волосся, як на щось не варте уваги, він ледве глянув, зате довго й замислено вдивлявся у високий і широкий лоб, силкуючись збагнути, що за ним криється. Який у нього мозок? – настирливо лізли думки. – На що він здатний? Куди його приведе? Чи поможе добитися її?

Мартін питав себе, чи видно душу за цими сталево-сірими очима, які часто ставали зовсім блакитними, напоєні солоним подихом облитого сонцем моря. Він хотів знати, якими видаються його очі їй. Пробував уявити, як вона дивиться йому в очі, і не зміг. Легко міг поставити себе на місце іншої людини, але такої, чиє життя він знав. А як жила вона, Мартін не знав. Вона – це диво й таємниця; хіба міг він угадати хоч одну її думку? Принаймні, зробив Мартін висновок, у нього чесні очі, з них не проглядає ні лукавство, ні підлість. Його вразила темна барва обличчя, ніколи він не думав, що може бути таким чорним. Хлопець закачав рукав сорочки й порівняв білу шкіру передпліччя з лицем. Ні, все-таки він білий. Але руки теж були засмаглі. Тоді він зігнув руку і, напружуючи м’язи, подивився на шкіру, де її зовсім не торкнулося сонце. Тут вона була зовсім біла. Він засміявся, уявивши, що це бронзове обличчя в дзеркалі теж колись було біле. Він і гадки не мав, що в світі небагато жінок могло б похвалитися такою білою і ніжною шкірою, як у нього там, де її не обпалило сонце.

Рот у нього був би зовсім як у херувима, якби не звичка, розсердившись, стулювати міцно губи, часом так міцно, що вони ставали тверді й суворі, майже аскетичні. Це були губи бійця й коханця. Вони могли всмак упиватися розкошами життя, але вміли бути і владними та рішучими. Масивні підборіддя й щелепи підкреслювали цю енергійність і завзяття. Сила врівноважувала в ньому чуттєвість і спонукувала його любити здорову красу й відповідати на здорові почуття. З-поміж губ виглядали зуби, які ніколи не знали і не потребували послуг дантиста. Білі, міцні й рівні, вирішив Мартін, розглядаючи зуби. І раптом він занепокоївся. Десь у заглибинах мозку ворухнулась невиразна думка про те, що деякі люди щодня чистять зуби. Це люди з вищих кіл, з її товариства. Вона, певно, теж кожен день це робить. Що вона подумає про нього, коли довідається, що він за все своє життя ані разу не чистив зубів? Одразу ж постановив купити собі щітку й привчитися до цього. Почне вже завтра. Здобути Рут самими геройськими вчинками не можна. Треба переробити себе в усьому, навіть чистити зуби й носити крохмальний комірець, хоч у ньому він завжди почував себе немов позбавлений волі.