«Та й мій «вихідний» костюм, — подумав він, — теж красномовно свідчить про мою нужду». Раз у раз при нагоді він натякав про мету свого приходу. Але у своєму захопленні вони немов поглухли. Співали йому хвалу, розповідали про своє перше враження від його оповідання, про те, яким воно здалося їм пізніше і як захоплювалися ним їхні дружини й родичі, але ні разу не згадали про намір сплатити гонорар.

— Я вам уже розповідав, як я вперше прочитав ваше оповідання? — сказав містер Форд. — Певно, що ні. Я вертався з Нью-Йорка, і, коли поїзд зупинився в Огдені, газетяр приніс свіжий номер нашого журналу.

«Чорти б його батькові! — подумав Мартін. — Цей роз'їжджає у пульманівських вагонах, а я голодую, бо не можу вирвати в нього свої кровні п'ять доларів!» Мартіна залляла хвиля гніву. Кривда, заподіяна йому цим місячником, одразу стала величезною — дуже вже важкі були всі ці місяці даремних сподівань, голоду й злиднів, та й тепер голод прокинувся й мучив його, нагадавши, що він і ріски не мав у роті від учора, коли теж не дуже наївся. На мить йому аж очі затуманило від обурення. Це ж навіть не грабіжники, а просто дрібні злодюжки. Брехнями та обіцянками вони вициндрили у нього оповідання. Ну, гаразд! Він їм покаже. Мартін у думках затявся, що не вийде з редакції, поки не одержить своїх грошей. Тим більше, що йому однаково нічим було платити за переїзд на той берег. Він усе ще стримувався, але вовчий блиск його очей занепокоїв і стривожив редакційний гурт.

Балакучість їхня піднеслася ще вище. Містер Форд знов почав розповідати, як він уперше прочитав «Передзвін», а містер Ендс у той же час намагався ще раз описати, як зачарована цим оповіданням його племінниця, а вона ж не абихто — шкільна вчителька в Аламеді!

— Я прийшов одержати гроші за те оповідання, яке вам усім так подобається, — раптом одрубав Мартін. — Ви обіцяли мені заплатити п'ять доларів після надрукування.

На рухливому обличчі містера Форда відбилася щира готовність одразу ж вдовольнити вимогу автора, але, шугнувши до кишені, він повернувся до містера Ендса і заявив, що забув гроші вдома. Наскільки містер Ендс близько взяв це до серця, було ясно без слів, бо рука в нього так і сіпнулася, немов захищаючи бокову кишеню. Мартін зрозумів, що там не порожньо.

— Дуже шкода, — промовив містер Ендс, — але з годину тому приходив друкар, і я віддав йому все, що було в касі. Воно трохи легковажно з мого боку не запастися більшою сумою, одначе строк виплати друкареві ще не настав і його прохання видати аванс було цілком несподіване.

Містер Форд і містер Ендс запитливо глянули на містера Уайта, проте цей добродій тільки засміявся і знизав плечима. Його совість у всякому разі чиста: він прийшов сюди вивчати журнальну справу, а натомість вивчав грошову скруту. Йому самому не платили вже чотири місяці, але він знав, що редакція мусить спочатку задовольнити друкаря, а потім уже помічника редактора.

— Страшенно безглуздо вийшло, містере Ідене, що ви потрапили до нас саме в таку годину, — жваво мовив містер Форд. — Запевняю вас, це просто випадковість. Знаєте, що ми зробимо? Завтра вранці ми вам вишлемо чек поштою. Містере Ендсе, у вас, певна річ, є адреса містера Ідена?

Ну, звісно, у містера Ендса є адреса містера Ідена, і він вишле чек завтра вранці. Та хоч Мартін на банківських і чекових справах знався вельми туманно, проте чудово розумів, що коли чек можна вислати завтра, то так само можна видати його й сьогодні.

— Отже, все погоджено, містере Ідене. Завтра ви одержите чек, — сказав містер Форд.

— Але мені потрібні гроші сьогодні, а не завтра, — твердо відказав Мартін.

— Який нещасливий збіг обставин! От коли б ви прийшли якого іншого дня, — солодко заспівав містер Форд, але його перепинив містер Ендс, рухливі очі котрого свідчили про дратівливість характеру.

— І містер Форд і я вже пояснили вам, у чому річ, — гостро сказав він. — Чек ми вишлемо...

— Я теж пояснив вам, — не дав йому докінчити Мартін, — і досить ясно, що гроші потрібні мені сьогодні.

Мартін спалахнув од грубого тону секретаря, і він не спускав очей з цього джентльмена, певний, що каса редакції у нього в кишені.

— Це дуже сумно... — знову почав містер Форд. Але тут містер Ендс нетерпляче ворухнувся, ніби хотів вийти з кімнати. Ту ж мить Мартін кинувся на нього і з такою силою схопив за горло, що сніжно-біла борода цього добродія, не втративши своєї бездоганної форми, задерлася до стелі під кутом у сорок п'ять градусів. Містер Уайт і містер Форд, охоплені жахом, мовчки дивилися, як їхнього поважного співробітника трусять, наче перський килим.

— Ану, добувай гроші, вельмишановний руйначу молодих талантів! — гукнув Мартін. — А то я сам їх повитрушую, усі до цента! — Потім, повернувшись до переляканих глядачів, додав: — А ви краще не втручайтеся, бо й вам перепаде.

Містер Ендс задихався і, тільки коли Мартін трохи послабив стиск, виявив готовність задовольнити його вимогу. Старий довго порпався в кишенях і нарешті вигріб звідти чотири долари й п'ятнадцять центів.

— Вивертай кишеню! — скомандував Мартін. Випало ще десять центів. Мартін для певності перелічив вдруге свої трофеї.

— Ну, тепер ваша черга! — крикнув він містерові Форду. — Мені треба ще сімдесят п'ять центів.

Містер Форд не перечив, але в нього набралося тільки шістдесят центів.

— Оце все? — грізно спитав Мартін. — А що у вас у жилеті?

Містер Форд покірно вивернув обидві кишені. З однієї на підлогу випав якийсь квиток. Він підняв його і хотів покласти назад, та Мартін гукнув:

— Що це? Квиток на пором? Давайте і його. Він коштує десять центів. Отже, з квитком я одержав од вас чотири долари дев'яносто п'ять центів. Належить мені ще п'ять!

Він люто глянув на містера Уайта, але ця тендітна особа вже простягала йому нікелеву монету.

— Дякую, — сказав Мартін, звертаючись до всієї компанії. — На все добре.

— Грабіжник! — прошипів йому вслід містер Ендс.

— Шахрай! — огризнувся Мартін, грюкнувши дверима.

Мартін був у захваті від своєї перемоги, в такому захваті, що, згадавши про п'ятнадцять доларів, які йому завинив «Шершень» за «Пері й перли», вирішив одразу ж піти й вирвати їх. Але в «Шершні» засіла купка чисто виголених молодих і дужих хлопців, справжніх розбійників, що звикли грабувати всіх без винятку і навіть один одного. Після сутички, під час якої було трохи попсовано редакційне майно, редактор (колись найкращий атлет в університеті), за допомогою секретаря, агента по передплаті і швейцара, виставив Мартіна за двері і навіть допоміг йому дуже швидко спуститися сходами.

— Заходьте частіше, містере Ідене, завжди раді вас бачити, — глузували вони.

Мартін піднявся з землі і теж засміявся.

— Ну, — сказав, він, — проти трансконтинентальних гнид ви просто чемпіони!

Йому відповіли веселим реготом.

— Мушу вам сказати, містере Ідене, — гукнув йому редактор «Шершня», — що як на поета ви теж зух. Де це ви так навчилися прямого удару?

— Там, де ви навчилися подвійного нельсона, — відповів Мартін. — В усякому разі, синець у вас під оком буде.

— А у вас шия вже стала на місце? — люб'язно спитав редактор. — Знаєте що, може, підем усім гуртом та вип'ємо? Звісно, не на честь вашої ушкодженої шиї, а на честь цієї невеличкої баталії.

— Переможений мусить погоджуватись, — відповів Мартін.

Отож і грабіжники й пограбований випили разом і дружно погодилися на тому, що перемагає дужчий і що п'ятнадцять доларів за «Пері й перли» законно належать «Шершневі».

Артур лишився коло хвіртки, а Рут ступила на сходинки до дверей Марії Сільви. Вона почула швидке цокотіння друкарської машинки, і, ввійшовши в кімнату Мартіна, побачила, що він друкує останню сторінку рукопису. Рут завітала, щоб довідатися, чи прийде він до них на святковий обід, але не встигла й слова вимовити, як Мартін заговорив про своє.