Вівторок так само минув у напруженій роботі. Швидкість, з якою працював Джо, дивувала Мартіна. В роботі це був сущий диявол. Весь час — як напнута струна, і протягом довгого дня не згаяв ані хвилинки. Зосереджувався на роботі, щоб не марнувати часу, і показував Мартінові, де замість п'яти рухів можна зробити три, а замість трьох — два. «Вилучення зайвих рухів», — назвав це Мартін, стежачи за Джо і беручи з нього приклад. Він сам умів добре працювати, був швидкий та кмітливий і завжди пишався тим, що в роботі його ніхто не міг перегнати. Тим-то й тепер Мартін геть поринув у працю, прислухаючись до порад і зауважень старшого товариша. Він розтирав крохмаль на комірцях та манжетах, щоб під час прасування не було найменших грудочок, і робив це так вправно, що Джо навіть похвалив його.

За цілий день вони не мали й хвилини вільної. Джо, скінчивши одне діло, одразу перекидався на інше. Вони накрохмалили двісті білих сорочок, — правою рукою захоплюючи разом комірець, манишку й манжети, а лівою підтримуючи саму сорочку, щоб вона не попала в крохмаль — такий гарячий, що доводилося раз у раз опускати руку в холодну воду. Цього вечора до пів на одинадцяту вони прали тонку жіночу білизну.

— Ну, я за тропіки й проти одежі, — засміявся Мартін.

— А мені там нічого робити, — відповів Джо серйозним тоном. — Тільки й умію, що прати.

— Зате вже добре.

— Ще б пак! Почав у Контра Коста в Окленді з одинадцяти років, — готував білизну для качання. Відтоді збігло вісімнадцять років, і за цей час я ні до чого іншого не брався. Але такого каторжного ярма, як тут, я ніколи не бачив. Сюди треба принаймні ще одного. Завтра знов до ночі працювати. В середу завжди нічна робота — качати комірці й манжети.

Мартін знову завів будильник, сів до столу й розкрив Фіске. Однак не скінчив і першого абзаца. Рядки зливалися, голова хилилася. Він почав ходити по кімнаті, бив себе по голові, та ніяк не міг збороти сонливості. Тоді, поклавши перед собою книжку, почав читати, придержуючи пальцями повіки, але так і заснув з розплющеними очима. Він скорився; ледве розуміючи, що робить, роздягся й упав на ліжко. Проспав сім годин важким тваринним сном і, прокинувшись від деренчання будильника, відчув, що не виспався.

— Багато начитав? — спитав його Джо. Мартін похитав головою.

— Ну, нічого. Сьогодні качатимемо допізна, зате в четвер пошабашимо о шостій. Отоді вже собі начитаєшся.

Того дня Мартін у великій балії, повній міцного розчину мила, прав шерстяні речі з допомогою особливого приладу — ступиці від колеса, насадженої на стрижень, який був прикріплений до гнучкої пружини вгорі.

— Це мій винахід, — гордо пояснив Джо. — Замінює пральну дошку й руки і, крім того, заощаджує за тиждень щонайменше чверть години. А чверть години в цьому проклятому пеклі — це неабищо.

Пропускати комірці та манжети через качальню теж придумав Джо. Тієї ночі він пояснив, що це дає:

— В жодній пральні так не роблять. А я мушу, коли хочу впоратися в суботу до третьої. Тільки треба робити це вміло. Тут потрібна певна температура, певний тиск, і пропускати доводиться тричі. Ось дивись! — Він узяв манжетку. — Руками краще не зробиш.

У четвер Джо лютував: йому несподівано надіслали додаткову партію тонкої жіночої білизни.

— Кину, — заявив він. — Не хочу більше терпіти. Їй-богу, кину. Цілий тиждень працюєш як віл, щоб викроїти хвилинку, а вони оце накидають тобі зайву партію тонкої білизни. Я живу у вільній країні! От піду й скажу всю правду цьому пузатому голландцеві. І то не по-французькому. Для мене добра й моя рідна мова. Накинути купу тонкої білизни! Знову доведеться працювати вночі, — сказав він трохи згодом, змінюючи свою ухвалу і скоряючись долі.

Отож Мартін не читав і цієї ночі. Цілий тиждень він не бачив газети і, на свій подив, не відчував у ній потреби. Новини його не цікавили. Був занадто стомлений і змучений, щоб чимсь цікавитись. Але все-таки збирався в суботу, якщо вони скінчать роботу о третій, податися велосипедом до Окленда, хоч, проїхавши сімдесят миль туди і стільки ж назад у неділю, не відпочив би перед новим робочим тижнем. Краще було б поїхати поїздом, але квиток в обидва кінці коштував два з половиною долари, а Мартін вирішив бути ощадливим.

Мартін багато чого навчився. Першого ж тижня вони з Джо випрали якось за день двісті білих сорочок. Джо стояв коло машини, до якої підвішували гарячий прас на сталевій пружині, що регулювала тиск. Так він прасував манишки, манжети, а також коміри, тримаючи їх під прямим кутом до сорочки, а тоді наглянсовував передню її частину. Далі він вішав сорочку на гачок поміж собою та Мартіном, і вже Мартін прасував ненакрохмалені частини.

Година по годині, з максимальною швидкістю, тривала ця виснажлива робота. На широких верандах готелю одягнені в біле чоловіки й жінки спокійно пили прохолодні напої. А в пральні повітря мало не кипіло. Величезну піч було розжарено аж до білого, а з-під прасів, що снували по вогкій білизні, виривались клуби пари. Праси нагрівалися не так, як їх звичайно нагрівають хатні господарки. Прас, що його пробують вогким пальцем, Джо і Мартінові видався б зовсім холодним. Вони підносили прас до щоки й визначали, чи добре він нагрівся, якимсь незбагненним чуттям, чого Мартін зрозуміти не міг, хоч і щиро ним захоплювався. Коли прас був занадто гарячий, його чіпляли на металевий прутик і занурювали в холодну воду. Тут теж треба було знати точну міру, бо передержиш прас у воді зайву секунду, і потрібну температуру втрачено. Мартін сам дивувався з своєї вправності — мало не автоматичної точності, в основі якої були, здавалося, самі несхибні засади, що й у роботі машини.

Проте дивуватися теж було ніколи. Всю свою увагу Мартін зосереджував на роботі. Працюючи цілі дні головою і руками, немов якась жива машина, він усе, що мав у собі вартого називатись людським, віддавав роботі. Для світових проблем йому в голові вже не лишалося місця. Всі широкі переходи в його мозку було наглухо забито. Простора світлиця його душі обернулась у тісну комірчину, в штурманську рубку, звідки його руки, плечі й десять пальців діставали накази, як замашистими, швидкими рухами посувати прас по окутаних парою стежках, по нескінченних рукавах, боках і спинах сорочок, — щоб потім випрасувану сорочку, не зім'явши, покласти на приймальний стіл. І тільки-но одна сорочка була готова, як уже треба було братися за другу. Так минала година за годиною, тимчасом як надворі все життя завмирало під палючим сонцем Каліфорнії. Але в розжареній пральні життя не завмирало ні на мить. Елегантні чоловіки й жінки, що сиділи на прохолодній веранді, потребували чистої білизни.

Мартін обливався потом. Він випивав незмірно багато води, але спека була така жахлива, а робота така напружена, що вся вода одразу ж виходила крізь пори. Робота на судні здебільша давала йому змогу жити і своїм внутрішнім життям, своїми думками. Власник судна панував над його часом, а власник готелю панував і над його думками. Тут можна було думати тільки про працю, що катувала йому душу й виснажувала тіло. Інших думок у Мартіна не було. Він забув, що любить Рут. Вона мовби перестала існувати, бо змученій душі Мартіновій несила було й згадати про неї. Тільки вночі, коли він добирався до ліжка, і вранці, як ішов снідати, вона було промайне перед ним у хвилинному спогаді.

— Ну, хіба ж це не пекло? — якось зауважив Джо.

Мартін кивнув головою, але водночас відчув роздратування. Нащо казати про те, що й так ясно? Працюючи, вони ніколи не розмовляли. Розмова порушувала ритм роботи, і ось цього разу Мартін мусив зробити прасом два зайві рухи, перш ніж знов увійшов у потрібний ритм.

У п'ятницю вранці пустили в хід пральну машину. Двічі на тиждень їм доводилося прати готельні простирадла, наволочки, покривала, скатертини й серветки. Покінчивши з простою білизною, бралися до тонкої крохмаленої. Це була робота марудна й виснажлива, і Мартінові доводилося нелегко. До того ж він досі не зважувався ризикувати і працював повільніше за Джо, бо тут помилки були небезпечні.