– А я напився, – хвастовито сказав Джім і нервово засміявся. – Набрався під зав’язку. А з якою дівчиною був – розкіш! Біллі довів мене додому.

Мартін кивнув, – це в нього був звичайний знак уваги до співрозмовника, – і налив собі чашку простиглої кави.

– Підеш сьогодні танцювати до «Лотосу»? – запитав Джім. – Буде пиво. Тільки, коли прийде компанія з Темскола, без бійки не обійдеться. Мені, звісно, наплювати. Я однак візьму з собою свою любку. Тьху, який же гидкий смак у роті!

Він скривився і спробував кавою сполоснути рота.

– Ти знаєш Джулію?

Мартін похитав головою.

– Це моя любка, – пояснив Джім. – Золото, а не дівчина. Я б тебе з нею познайомив, та ти одіб’єш. Їй-бо, не знаю, що знаходять у тобі дівчата. Аж прикро дивитись, як ти їх одбиваєш у хлопців.

– У тебе я не одбив ще жодної, – байдуже відповів Мартін, аби тільки як-небудь доснідати без сварки.

– Ні, одбив, – заперечив Джім. – А Меггі?

– Ніколи я не мав з нею діла. Після того вечора ані разу з нею не танцював.

– А той вечір і наробив усе! – скрикнув Джім. – Ти тільки глянув на неї, трохи потанцював, і цього було досить. Може, ти нічого й не думав, але для мене то був кінець. Потому вона й дивитись на мене не схотіла. Все про тебе питала. Якби ти захотів, вона одразу прибігла б до тебе.

– Але я не захотів.

– То дарма. Я однак дістав одкоша. – Джім глянув на Мартіна з шанобливим подивом. – Як це тобі вдається, Марте?

– Просто не звертаю на них уваги, – відказав той.

– Тобто прикидаєшся, що тобі на них наплювати? – жваво випитував Джім.

Мартін хвильку подумав, а потім сказав:

– Може, це теж помагає, але я справді… не дуже думаю про них. Коли ти зможеш удати байдужого, може, тобі й пощастить.

– От шкода, що тебе вчора не було у Райлі, – вирвалося нараз у Джіма. – Там чимало хлопців устряло до заварухи. Був один з Західного Окленда, на прізвисько Пацюк. Ну й спритнюга! Ніхто не міг його впорати. Ми всі жаліли, що тебе не було. Де ти пропадав учора?

– В Окленді був, – відповів Мартін.

– У театрі?

Мартін відсунув тарілку й підвівся.

– То що, підемо сьогодні на танці? – гукнув йому вслід Джім.

– Ні, навряд, – відказав Мартін.

Він спустився сходами і вийшов на вулицю, глибоко вдихаючи повітря. Він задихався в атмосфері цього дому, а від Джімової балаканини мало не збожеволів. Бували хвилини, коли Мартін насилу стримувався, щоб не тицьнути його носом у тарілку з вівсянкою. Що більше той базікав, то далі відходила Рут. Хіба міг він, живучи з такими тварюками, стати гідним її? Мартіна жахала безвихідність його становища – людини, таврованої робітничим походженням. Усе навколишнє тягло його вниз – сестра, сестрин дім і родина, оцей Джім, усі, кого він знав, усе, з чим пов’язане його життя. Таке існування мало тепер для нього гіркий присмак. Досі він сприймав своє життя як щось звичайне. Ніколи не задумувався над ним, хіба тільки читаючи книжки. Але то ж були книжки, чарівні казки про чудовий і неймовірний світ. А тепер він побачив цей світ, – цілком можливий, реальний, і в центрі його – жінку-квітку на ймення Рут. І одразу відчув він гіркоту життя, гостру, як біль жадання і муки безнадії, що її породила надія.

Він довго міркував, куди піти: до Берклейської безплатної бібліотеки чи до Оклендської, і вибрав другу, бо Рут жила в Окленді. Хтозна – бібліотека для неї місце цілком підходяще, тож, може, він там її спіткає? Мартін не знав, як у бібліотеці розміщено книжки, і довго снував біля нескінченних полиць з художньою літературою, аж поки тендітна, схожа на француженку, дівчина, чи не співробітниця бібліотеки, сказала йому, що довідкова міститься нагорі. Там він не здогадався одразу звернутися до чоловіка, що сидів за столом, і свої пошуки почав навмання з відділу філософії. Про філософські книжки він чув, але не уявляв, що їх так багато. Високі полиці з важкими томами гнітили його, а заразом будили й завзяття. От де можна було випробувати силу свого розуму. У математичному відділі він знайшов книжки з тригонометрії і, гортаючи сторінки їх, зачудовано вдивлявся в невідомі формули та креслення. Він читав англійські слова, але не розумів їхнього змісту. Це була якась особлива мова. Норман і Артур знали цю мову – він чув, як вони розмовляли нею. А вони ж її брати! В розпачі Мартін відійшов од полиць. Здавалося, книжки от-от натиснуть на нього з усіх боків і розчавлять. Він і не думав, що людські знання такі величезні. І раптом жахнувся – чи опанує все це його мозок? По хвилі, однак, він подумав собі, що багато людей до нього зуміли опанувати, тоді юнак пошепки палко поклявся збагнути все те, що збагнули інші.

Отак, то впадаючи в розпач, то переймаючись запалом, він ішов повз ці наповнені мудрістю полиці. У загальному відділі натрапив на скорочене видання Норрі, з пошаною погортав сторінки. Вони промовляли до нього рідним словом, бо тут було море. Потім він знайшов Боудичів «Довідник мореплавця», книжки Леккі і Маршалла. Так, він вивчить навігацію. Кине пити, почне працювати й стане капітаном. На мить Рут видалась йому зовсім близькою. Ставши капітаном, він зможе одружитися з нею, звісно, якщо вона погодиться. А хоч і не погодиться, він усе одно ради неї буде порядною людиною і покине пити. І раптом Мартін згадав про страхувача й судновласника – двох хазяїв, яким повинен служити капітан: і той, і другий, хоч і з зовсім різних міркувань, можуть погубити його. Він глянув по кімнаті і, побачивши тисячі томів, заплющив очі. Ні, годі з нього моря. Сила криється тут, у цій безлічі книжок, і коли він має досягти чогось великого, то саме на суходолі. До того ж капітанові не вільно брати у плавання свою дружину.

Минув полудень, надходив вечір. Забувши про їжу, Мартін усе шукав книжок про те, як треба поводитися в товаристві. Крім вибору кар’єри, його непокоїло одне просте й конкретне питання: коли ти познайомишся з дівчиною і вона запросить тебе заходити до неї, через скільки днів можна це зробити? Він таки натрапив на потрібну книгу, але даремно шукав там відповіді. Його приголомшила складність світського етикету, і він заплутався у правилах обміну візитними картками. Нарешті Мартін перестав шукати. Хоч і не знайшов того, чим цікавився, зате зрозумів, що наука про пристойне поводження забрала б у нього весь час. Щоб опанувати її, йому потрібно було б мати ще одне життя.

– Ну що, знайшли те, що вам треба? – спитав чоловік, що сидів за столом, коли Мартін зібрався йти.

– Так, сер, – відповів той. – У вас тут чудова бібліотека.

Чоловік кивнув головою.

– Будемо раді бачити вас тут частіше. Ви моряк?

– Так, сер, – відповів Мартін. – Я ще прийду. «Звідки він знає, що я моряк?» – питав він себе, спускаючись сходами.

Опинившись на вулиці, він перший квартал ступав рівно, випроставшись, але якось незграбно, потім замислився і знов пішов своєю звичайною ходою, трохи перевальцем.

Тривожний, схожий на голод неспокій охопив Мартіна Ідена. Він палко жадав побачити дівчину, яка з несподіваною силою захопила своїми ніжними руками все його життя. Але відвідати її у нього не вистачило духу. Він боявся прийти занадто скоро після запросин і порушити ті правила, що звуться етикетом. Цілі години він просиджував в Оклендській та Берклейській бібліотеках, записався сам, записав обох сестер, Гертруду і Мерієн, і навіть Джіма, від якого домігся згоди, щедро почастувавши його пивом. Беручи книжки на чотири абонементи, він допізна палив газ у своїй комірчині і щотижня платив за це містерові Хігінботему п’ятдесят центів.

Але книжки, які він перечитував, тільки збільшували його неспокій. Кожна сторінка такої книжки була просвітом у царство знання, і що більше Мартін читав, то жадібніше поривався до науки. Крім того, він не знав, з чого починати, і мучився від своєї непідготовленості. Він не розумів найпростіших речей, доступних кожному читачеві. І так само було з поезією, якою він захоплювався до нестями. Із творів Суінберна юнак прочитав не тільки те, що дала йому Рут, – він прочитав і все зрозумів у «Долорес». «А Рут, певно, не розуміє цього твору, – подумав він. – Та й як могла вона зрозуміти його, живучи таким витонченим життям?» Потім він натрапив на поезії Кіплінга і був зачарований ритмом, музикою, піднесеністю, в які той убирав найбуденніші життєві явища. Його вражала Кіплінгова залюбленість у життя і тонке розуміння людської психології. «Психологія» – то було нове слово в лексиконі Мартіна. Він придбав тлумачного словника, чим підірвав свої фінанси і прискорив день, коли мав вирушити у нове плавання. До того ж це розгнівило містера Хігінботема, котрий волів би одержати ці гроші як комірне.