Провівши Лізі, Мартін вернувся в готель. У своєму покої він сів у крісло й сидів нерухомо, втупившись перед себе. Він не дрімав, але й ні про що не думав. У голові було порожньо, і лиш коли-не-коли непрохані образи, набираючи обрисів і барв, пропливали перед очима. Він бачив ці образи, але якось напівсвідомо, наче вві сні. Проте він не спав. Раз навіть стрепенувся і глянув на годинника. Була восьма година. Робити йому було нічого, а спати так рано не хотілось. І він знову поринув у порожнечу, а перед очима знову попливли видіння. Невиразні це були видіння — усе якесь нескінченне листя та кущі, пронизані гарячим сонячним промінням.

Стук у двері пробудив його з забуття. Він подумав, що це принесли телеграму чи листа, або чисту білизну з пральні. Тут він згадав про Джо — де він тепер? — і сказав:

— Прошу!

Він усе ще думав про Джо і не глянув на двері. Вони тихенько причинилися. Далі запала тиша. Мартін забув про стук і знову задивився в одну точку, як нараз почув жіноче ридання. Воно було конвульсійне, стримане й глухе. Він обернувся і схопився на ноги.

— Рут! — вигукнув розгублено й здивовано. Лице в неї було бліде й напружене. Вона стояла на порозі, однією рукою трималася за двері, а другу притискувала до серця. Потім жалібно простягла їх до Мартіна й пішла йому назустріч. Проводячи її до крісла, він відчув, які в неї холодні пальці. Тоді присунув ще одне крісло й сів на поруччях. Від збентеження не міг нічого сказати. Все те, що зв'язувало його з Рут, давно поховано. Він відчував себе так само, як коли б ото на місці «Метрополю» виросла пральня з «Гарячих джерел» і йому б веліли випрати тижневу купу білизни. Він кілька разів поривався щось сказати й усе не здолав.

— Ніхто не знає, що я тут, — тихо промовила Рут, благально усміхнувшись.

— Що ти кажеш? — спитав Мартін і був здивований звуком власного голосу.

Рут повторила свої слова.

— А! — промовив він, не знаючи, що б його ще сказати.

— Я бачила, як ти ввійшов до готелю, і почекала трохи.

— А! — знову повторив Мартін.

Ніколи ще в нього так не терпнув язик. Жодне слово не спадало йому на думку. Він почував себе якимсь дурним і незграбним, але ніяк не міг придумати, що сказати. Легше вже було б опинитися знов у «Гарячих джерелах». Там би просто закачав рукава й узявся до роботи.

— А потім ти ввійшла, — сказав він нарешті. Вона кивнула головою, трохи грайливо глянула на нього й розв'язала на шиї шарф.

— Спершу я побачила тебе на вулиці, коли ти йшов з тією дівчиною...

— Так, — сказав він просто, — я проводжав її до вечірньої школи.

— Хіба ти не радий мене бачити? — спитала вона, помовчавши.

— Авжеж-бо, авжеж, — похопився він відповісти. Але це так необачно — йти самій до готелю.

— Я пройшла непомітно. Ніхто не знає, що я тут. Я так хотіла тебе побачити. Я прийшла покаятися, що була така дурна. Я прийшла, бо не могла більше терпіти, бо так наказувало мені серце, бо... бо я дуже хотіла прийти!

Рут підвелась і підступила до Мартіна. Поклала руку йому на плече і раптом припала до нього. По натурі щедрий і доброзичливий, Мартін відчув, що йому треба обняти її, інакше він глибоко образить в ній жінку. Він міцно пригорнув дівчину до себе, але в його обіймах не було ні теплоти, ні ласки. Він просто тримав її в руках, та й усе. Рут ніжно горнулася до нього і, нарешті, змінивши позу, оповила руками йому шию. Проте ці руки не будили в ньому колишнього вогню, і Мартінові було тільки ніяково й незручно.

— Чому ти так тремтиш? — спитав він. — Тобі холодно? Може, затопити камін?

Він зробив рух, щоб визволитись, але Рут ще дужче пригорнулась до нього.

— Це просто нервове, — відповіла вона, цокаючи зубами. — Я зараз візьму себе в руки. Ну от, мені вже краще.

Рут потроху заспокоювалась. Мартін усе ще тримав її в обіймах, але більше вже не дивувався. Він знав, чого вона прийшла.

— Мама хотіла, щоб я вийшла за Чарлі Хепгуда, — сказала вона.

— Чарлі Хепгуд — це той молодик, що любить говорити всякі банальності? — пробурмотів Мартін і додав: — А тепер, мабуть, твоя мама хоче, щоб ти вийшла за мене...

Він вимовив це не запитально, а як річ цілком певну, і перед очима йому застрибали довгі стовпчики одержаних ним гонорарів.

— Вона не буде перечити, це вже я знаю, — підтвердила Рут.

— Вона гадає, що я тобі до пари? Рут кивнула головою.

— А я, проте, анітрохи не змінився з тої пори, як вона розірвала наші заручини, — замислено мовив Мартін. —Я все той самий Мартін Іден, і навіть став гірший — ось курю. Чуєш, як тхне від мене тютюном?

Замість відповіді вона кокетливо й жартівливо прикрила йому рукою рот, як робила це не раз, і чекала поцілунку. Але Мартін не притиснув своїх губ до її долоні. Він зачекав, поки Рут прийме руку, і сказав:

— Я не змінився, не пішов служити і не піду. Зовсім не піду. Я й досі певен, що Герберт Спенсер — велика, шляхетна людина, а суддя Блаунт — справжній осел. Я недавно обідав у нього і знаю це напевне.

— А коли тато запросив тебе, ти не прийшов, — докірливо озвалася Рут.

— Отже, ти знала про це! Хто послав його до мене? Твоя мати?

Рут мовчала.

— Ну, звісно, вона. Я так і думав. А тепер вона прислала тебе?

— Ні, ніхто не знає, що я тут, — заперечила Рут. — Хіба мама дозволила б мені таке?

— В усякому разі, вона дозволила б тобі вийти за мене заміж...

Рут жалібно скрикнула:

— О Мартіне, не будь такий жорстокий! Ти навіть ні разу не поцілував мене. Ти холодний, як камінь. Подумай тільки, на що я зважилась! — Вона озирнулась навколо із страхом, але й з цікавістю. — Подумай, куди я прийшла!

«Я б могла вмерти за тебе! Я б могла вмерти за тебе!» — лунали йому у вухах слова Лізі.

— А чому ж ти раніш не зважилась на це? — різко запитав він. — Тоді, коли я сидів без грошей, коли голодував? Адже тоді я був той самий Мартін Іден і як людина, і як художник. Це питання не дає мені спокою, і я хотів би дістати відповідь не тільки від тебе, а й від усіх. Я ж зовсім не змінився, хоч раптове видиме моє піднесення в ціні вперто нав'язує таку думку. В мене те саме тіло, ті самі десять пальців на руках і на ногах. Я той самий. У мене нема ніяких нових талантів, ніяких нових чеснот. Мій мозок лишився таким, як був раніш. Я не здобувся на жодну нову думку ні в літературі, ні в філософії. Вартість моєї особи така сама, як і тоді, коли ніхто не хотів мене знати. І мене дивує, чому я раптом став усім такий бажаний. Звісно-бо, всі ви цінуєте не мене самого, бо я той самий, якого ви цуралися. Ви цінуєте в мені щось інше, щось таке, що, власне, не має зі мною нічого спільного.

Сказати вам, що саме? Мою славу, от що. Але ця слава — не я. Вона існує лише в думках інших людей. Ще шанують мене за гроші, які я тепер маю. Але мої гроші — це теж не я. Вони лежать у банках та кишенях усяких Томів, Діків і Гаррі. І от саме це, слава й гроші, ваблять і тебе до мене.

— Ти розбиваєш мені серце, — простогнала Рут. — Ти знаєш, що я прийшла сюди тільки тому, що кохаю тебе!

— Боюся, що ти не зрозуміла моєї думки, — лагідно промовив Мартін. — Якщо ти кохаєш мене, то чому твоє кохання тепер стало сильніше, ніж тоді, коли ти зреклася мене?

— Забудь і прости! — палко вигукнула вона. — Я весь час кохала тебе. І от я знов у твоїх обіймах.

— А я тепер, як обачний крамар, геть усе кладу на терези. Ото* й твоє кохання теж хочу зважити й скласти йому правдиву ціну.

Вона звільнилася з його обіймів, випросталась і подивилась на нього довгим пильним поглядом. Хотіла щось сказати, але завагалась і передумала.

— Бачиш, я собі це так уявляю, — провадив Мартін. — Ще ось недавно ніхто з-поза мого кола не хотів мене знати, а я ж був такий самий, як і тепер. Усі мої твори було написано ще тоді, але нікому, хто читав їх, вони не подобалися. Навпаки, за те, що я писав їх, на мене дивилися зневажливо, так, наче я робив щось ганебне. Усі кричали — ставай на роботу.