— Знову не вивчив урок, Тимофію! — докоряла Ніна Павлівна.

— Не вивчив…

— Чого ж ти не хочеш вчитися?

— Нема охоти, — відповідав Шлапак. — Ніяк не можу примусити себе взятися за книжку. Тільки почну вчити уроки — зразу в сон хилить.

— Не буде з тебе, Тимофію, толку, — бідкалася вчителька, — нічого з тебе, крім пастуха, не вийде.

— Ну, й що, — погоджується Шлапак, — то теж робота. І там люди потрібні. Не всім же бути льотчиками, інженерами, лікарями. Комусь треба й біля воликів ходити. Хіба я, Ніно Павлівно, не правду кажу?

— Правду, та не всю, — заперечувала вчителька, — бо настав час, коли кожна людина в будь-якій професії повинна бути обов'язково освіченою, ну й працелюбною, культурною, жити за справедливістю. А щоб з худобою мати справу, то теж немало треба знати. Усім треба вчитися, багато читати, багато знати. Ти ж нічого не читаєш і нічого не хочеш знати.

— Навіщо мені читати книги, — далі прикидався дурником Тимофій, — хіба волам потрібні вірші? Їм давай сіно, а не поезію! Нагодуй їх — вони й не ревітимуть. Ви ж самі розповідали про книгу, яка так і називається: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Шлапак не любив відмінників, сумлінних учнів. Але він ніколи не чіпав сильніших за себе, навпаки, намагався з ними жити мирно. Чемно з ними вітався, ніколи їм ні в чому не перечив. Але на менших надолужував, не давав їм проходу. Восени минулого року він підійшов на перерві до Славка, заклопотано пошкрябав широку потилицю, розгублено розвів довгими, як граблі, руками:

— Слухай, Славо, — ти, кажуть, добре знаєш історію. Чи не скажеш мені, коли хан Батий обложив Київ? Не пам'ятаєш? І я не знаю. А в нас сьогодні історія. Про Батия завдали вивчити, а я й не встиг. І знову мене Валерій Митрофанович соромити буде. Ну ніяк в моїй голові не тримаються дати. Увечері вивчу, а вранці—забув.

Славко відчув у голосі Тимофія підступ, глузливі нотки, хотів відійти від нього.

— А чи відомо тобі, юному історику, — Тимофій заступив дорогу Славкові, — що біля Києва є Батиєва гора? І чи знаєш ти, чоловіче, як хан умудрився видертися на ту височенну та стрімку гору?

— Не знаю, як той хан видерся на ту гору, — відповідає Славко і намагається вийти з тісного закутка, в якому впіймав його Шлапак.

Тимофій докірливо хитає своєю круглою головою:

— Такий знавець історії — і не знає, як каже Валерій Митрофанович, елементарних істин. І я мушу тобі розповісти, як воно все діялося, показати на конкретному прикладі. Отак, хлопче, хан Батий мандрував на високу гору…

Тимофій схопив Славка за голову, притис її до свого живота і, запустивши всю п'ятірню у волосся, почав смикати за нього. І при тому весело примовляв:

— Отак, дурню, хан Батий вилазив на гору, чіплявся за кущі і ліз на саму вершину. Трудно йому було, а він не відступався, поки й видерся на верхівку!

Славко корчився від болю, намагався вирватися з чіпких Шлапакових рук, а той голосно реготав і ще дужче смикав хлопця за чуба. Юрко й сам незчувся, як підбіг до Тимофія і вигукнув:

— Відпусти Славка!

Шлапак не зважив на його слова, тримав Славка за шию і далі з усієї сили тягнув за волосся.

Юрко не витримав, розмахнувся і вдарив Тимофія по червоному, самовдоволеному обличчі. Шлапак зразу відпустив свою жертву і, як бичок, посунув на Юрка.

— Ти битися захотів?! — розлючено вигукнув він. — Битися?! Ну, стривай! Зараз я позасвічую такі ліхтарі на твоїй нахабній пиці, що вони горітимуть, як прожектори.

У коридорі стояло багато учнів, всі вони принишкли, а деякі злякано дивилися на розгніваного Шлапака.

Тимофій розмахнувся і боляче вдарив Юрка кулаком в перенісся. Удар був настільки сильний, що з очей посипався сніп іскор. Хлопець ледве втримався на ногах і почав відходити під натиском Шлапака, але й сам водночас щосили відбивався.

Тимофій ще більше розлютився.

— Одержуй! — насідав він. — Оце тобі на додачу! Хапай! Знай, як старших чіпати! Комаха!

Юрко ухилявся від нещадних ударів, намагався пересилити супротивника, але відчував, що сили протистояти у нього не вистачить. Кожен удар Шлапака був ніби постріл з важкої гармати, а Юркові — наче пухкання з малопотужної берданки. Не зміг Юрко подолати розгодованого Шлапака, поразка його була повною. Але все-таки він чинив опір, став на бій із сильним забіякою. І це відбувалося під час великої перерви. Ніхто не осмілився допомогти Юркові, бо вступати в бійку з Шлапаком ні в кого не було бажання. Добре, що нагодився вчитель фізкультури. Він нагримав на Шлапака і ледве відтягнув його від Юрка. — Чого ти до менших чіпляєшся? — докоряв він Тимофієві. — Ти ж від нього на чотири роки старший, а накинувся на хлопчака, як той коршак на молодого півника.

Шлапак витер рукавом піджака спітніле обличчя в червоних плямах, відповів глумливо:

— Такі дітки тепер пішли, навіть на старших руку можуть підняти. От і доводиться їх вчити уму-розуму.

На уроці Юрко сидів, низько опустивши голову, соромся дивитися своїм однокласникам в очі. У голові гуло, ніби в ній розколошкали рій джмелів. Страшенно соромно Юркові — побив його Тимофій Шлапак. А особливо незручно перед сусідкою по парті, Раєю Сивокінь. Після уроків хлопець пішов додому берегом Прип'яті, щоб менше людей бачили його розмальоване, в синяках обличчя.

Дома Юрко глянув на себе в дзеркало і мимоволі відсахнувся: на нього дивилася якась розпухла одутлуватаі маска, покрита великими гулями. А між гулями крізь щілини визирали очі.

Тато співчутливо оглянув Юркові синяки та гулі, змастив подряпини йодом, заспокоїв:

— Не журися, козаче, до весілля все заживе, а в голові розуму побільшає.

— Тобі все жарти, — докорила йому мати, — а хлопця отак побили. Того здорованя Шлапака давно треба вигнати з школи, а його все тримають, перетягають одоробло з класу в клас. А він — як бик в отарі. Нема йому чого робити — він і збиткується над меншими. У суд на нього треба подати.

— Так уже і в суд, — засумнівався тато. — Тут ще треба розібратися, хто й наскільки винен.

— Чого ще тут розбиратися! — вигукнула мати. — Він давно збиткується над меншими.

— А тут Юрко перший ударив, — не відступався тато, — і Шлапак, як кажуть, відповів ударом на удар.

— Так він же Славка мучив! — сердито заперечила мати. — Мало хлопцю півчуба не видер. От Юрко й кинувся на виручку. Чи, може, він неправильно вчинив?

— Як сказати, — завагався тато, — тут треба подумати.

— Що ж тут думати? — перебила його мати.

— А треба подумати про те, — міркував вголос тато, — чи завжди треба виручати силою, коли відчуваєш, що й сам будеш битий.

Юрко здивовано блимнув на тата припухлими очима.

— Він же старший від мене на чотири роки. І стриматися я не міг, бо він дуже мучив Славка.

— Здоровило твій суперник, — вів далі тато так, ніби й не чув Юркового пояснення, — розмалював тебе, як сам хотів. Добра тобі наука буде!

— Яка ще там наука, — сердито відказав Юрко, — в нього кулаки як довбні. Мій кулак втричі менший. От я й не зміг його провчити.

— Причину завжди можна знайти, — заперечив тато, — хоча, як поміркувати, то й твої кулаки чогось варті. Тільки навіть битися ними треба з розумом.

Тато підбадьорливо поплескав Юрка по плечу, похвалив:

— Молодець, що захистив Славка. Стояти осторонь, коли хтось знущається над слабшим, підло. І таких нахаб, як Шлапак, треба вчити, щоб знали, як себе поводити. Але й самому, хлопче, треба бути сильним, спритним.

— Так він же старший…

— Старших багато, — зневажливо махнув рукою тато, — і що ж воно буде, як усі почнуть над тобою збиткуватися? Сам повинен бути сильним і вміти постояти за правду. Хочеш, я навчу тебе, як треба воювати?

— Хочу! — згодився Юрко.

— Навчу. Але з однією умовою, — застеріг тато: — ніколи не користуватися моєю наукою несправедливо! Тільки по правді, по совісті! Обіцяєш?

— Обіцяю!

— А таких, як Шлапак, — серйозно, аж сердито сказав батько, — треба добряче провчати, бо вони й на голову сядуть. Поганого роду той Шлапак. Це ж його рідний Дядько Микита був у банді Голого, мучив людей, знущався над своїми бранцями. І здоровий був, як бугай, кулаком міг людину вбити. Бив людину і радів, аж танцював від задоволення. Є й такі люди на білому світі. Немало ще на нашій землі підлості та підступу. Хочеш чесно жити — умій протистояти кривді.