Славків батько часто міняв роботу. Ніде довго не затримувався, не зживався з людьми, пиячив. На горілку потрібні були гроші, і він намагався добувати їх будь-якими засобами. Ночами Семен Олефіренко разом з Іваном Скрипалем, Петром Козорізом та Данилом Макухою закидали сіті в Прип'ять, ловили рибу. Не раз їх затримувала рибінспекція, відбирала волоки, сіті, павуки, а вони знову бралися за браконьєрське ремесло. Славкова мати просила чоловіка жити як всі, працювати, не чіпати чужого, люди вже дивляться на них, як на злодіїв і дармоїдів. Батько криво посміхався, сердито відповідав:

— Давно розумні люди сказали, що від роботи коні дохнуть! А Семен Олефіренко не коняка і дохнути не хоче. Він ще трохи потерпить, почекає, а там буде празник і на його хуторі.

— Не хочеш ти працювати, — дорікала йому дружина, — от і бігаєш з місця на місце. Не про дітей, а про чарку думаєш!..

Такі розмови часто відбувалися при дітях, і батько намагався звинуватити тих, що не дають йому по-хазяйськи жити.

— Не я зневажливо ставлюся до роботи, — пояснював він, — а робота до мене. Скрізь тебе хочуть за дурня мати! А Семен Олефіренко не такий дурень, як їм здається! І голова в нього не порожній баняк! Ще може й так трапитися, що Семен Олефіренко виявиться не останньою шпицею в колесі і матиме він і хутір, і ставок, і торбу грошей.

На Юркового тата Олефіренко затаїв неабияку злість — не міг простити йому оту відібрану берданку, коли він займався браконьєрством і Славкові не раз наказував, щоб не водився з Береговим.

— То не нашого поля ягода. Яке коріння — таке й насіння! Знай, вони наші люті вороги, і миру між нами не буде довіку. Червоний козак! Задрипанець той Береговий, а не козак! Багато їх пошльопали, а цей виродок уцілів. Ти бач, отака зайда, а й себе козаком величає. Через таких підлячків і життя немає.

Славко слухав батька, і в його блакитних очах з'являвся впертий докір.

— Так вас же Береговий з-під криги витягнув! Життя вам врятував і сам ледве не загинув.

Олефіренко червонів від гніву, гупав кулаком по дубовому столу:

— Дурень і падлюка твій Береговий! Падлюка! В нього в голові замість мозку — пісний кисляк.

— Чого ж він дурень? — допитується Славко.

— Чого, чого! Як було діло з лосихою? Я ж йому половину м'яса віддавав! Готового! Бери, вари і кидай у пельку. А він що? Від м'яса відмовився, мене під суд підвів! Негідник і пришелепок!

— Навіщо ж ви забили кітну лосиху! Лосі ж знаходяться під охороною закону!

— Навіщо? Навіщо? — перекривив батько Славка. — Щоб тебе, дурня, годувати. Ти ж як прокинешся вранці, зразу й починаєш скиглити: «Їсти хочу!» От я й думав м'ясцем підхарчувати, і самому закортіло покуштувати. Поняв?

— У нас уже й так звелися лосі, — заперечував Славко, — і козулю рідко зустрінеш. Всіх перебили браконьєри.

— А тобі яке діло до того? — присікувався батько. — Хіба він твій, той ліс? Чи, мо', тобі належать ті лосі та козулі?

— І мої,— стояв на своєму Славко.

— Біліберду городиш, — гнівається батько, — навчили тебе в школі требуху розводити, а ти за тими паскудами й верзеш нісенітниці. Які ж вони твої, ті лосі? Хіба тобі вони дістануться? Оте твоє, що встиг з'їсти!

Олефіренко затято смалить цигарку, гнівно цідить крізь зуби:

— Колись у мого батька був ставок на цілих п'ятдесят чотири десятини. То був наш ставок, а в ньому водилася наша риба. Наша! І ніхто до неї не мав права простягати руки! Де тепер наш ставок? Забрали товариші, усуспільнили, спустили, а рибу — виловили. От я тепер і промишляю на стороні, як не в лісі, то в Прип'яті. І ні про які закони, ні про яку державу й думати не хочу, бо я сам собі держава! Ще їм боком вилізе наш ставок.

— Так ставок же Шарпинський спустив! — нагадує Славко.

— А хіба ж він не власть, не представник закону?

— Чого ж ви тоді казали, що той Шарпинський свій чоловік, приятелем його називали?

— А того, — сердито відповідає батько, — що хай ні мені, ні їм не дістанеться наше добро!

Славко мовчить, думає. Врешті переконливо відповідає:

— Краще жити по-правді, чесно! Отак, як живуть усі люди. І що буде, як всі почнуть красти?

Батько кинув злий погляд на сина.

— Молодий ти, хлопче, мене уму-розуму вчити. Чи ти тямиш, що означають оті слова «чесно» чи «нечесно»? Ти, може, сподіваєшся, що правдою в люди вийдеш? Дудки! Без штанів усе життя ходитимеш і жебраком здохнеш. Твій Береговий і за місяць стільки не заробить, як я за одну ніч сіткою витягну!..

Славко недовірливо посміхається:

— Що ж воно буде, як усі почнуть отак сітями рибу тягати? У Прип'яті й пічкурів не залишиться. А хто буде хліб сіяти? Хто школи та лікарні будувати, дітей вчитиме?

— Знову за рибу гроші! — розсердився батько. — Яке твоє діло, хто буде сіяти той хліб? Ти дивися, щоб у тебе в коморі водилося збіжжя.

— Та де ж воно візьметься?

— Думай, — кидає різко батько, — крути шариками, не спи ночами! Давно сказано: вовка ноги годують.

— Не хочу я бути вовком!

— Тоді ставай овечкою, живи для того, щоб з тебе стригли вовну. Збагнув?

— Збагнув, — відповідає Славко, — що я так, як ви, жити ніколи не буду. Не хочу!

— А як же ти будеш жити? — глузливо запитує батько.

— Чесно! Закінчу школу, поступлю в інститут, стану вчителем, дітей буду вчити. А може, вивчуся на лікаря. Людей лікуватиму, отак, як Оксана Василівна.

— Вивчишся! — обриває сина Олефіренко. — Так тебе і приймуть в інститут, відкриють перед тобою двері. Знай, дурню, що не буде в тебе дороги до вищої освіти, бо ти куркульський син! Твій батько — колишній петлюрівець, і ти належиш до ворожих елементів. Пора тобі раз і назавжди збагнути, що тобі не по дорозі з отією шатією-братією. Їхні стежки і наші ніколи не з'єднаються! Ніколи! І недовго вже їм нами правувати! Настане час, і в наше віконце зазирне сонце!

— Та все одно буду жити чесно! — стоїть на своєму Славко.

— Начиталося книжок, наслухалося вчителів і думає, Що всю науку життя знає! — сердито кивав головою старший Олефіренко. — Нічого, синочку, поживеш — порозумнішаєш! Тоді я тобі ще дещо розповім.

— Так ви зараз розкажіть, навіщо відкладати на потім.

— Не час! — відрубує батько. — Підрости трохи, може, хоч трохи наберешся розуму, а тоді й бесідувать будемо. Я й розповім тобі, хто твій батько, як прожив своє життя, які має заслуги.

Батько по-своєму любить Славка. Навіть гордиться, що його син захоплюється історією, пише вірші, читає книжки. І завжди, як поїде в Київ, привозить дітям якусь обнову. Навіть не пошкодував грошей на справжній футбольний м'яч.

Славко вранці відводив братика й сестричку в дитячий садок, порав худобу, похапцем робив уроки і поспішав до школи. Тут він забувався між товаришами, відводив душу.

Найвірніший друг у Славка — Юрко Береговий. Кожен день зустрічаються, — і завжди є їм про що поговорити. Часто захоплено обговорювали прочитані книжки і мріяли про майбутнє. Не раз Юркові доводилося захищати свого товариша від інших, часом старших хлопців.

Славко не любив битися. Він ніколи нікого не ображав, нікому не ставав поперек дороги. Його нестримною пристрастю були книжки, і він читав їх, як тільки випадала вільна хвилина. І все ж, незважаючи на свій миролюбний характер, Славко часто потерпав від забіякуватих хлопців. І найбільше допікав йому учень восьмого класу Тимофій Шлапак, кряжистий вайлуватий хлопець із широким плескатим обличчям, з якого ніколи не сходила підступна хитрувата посмішка. Очі в Шлапака сховані в глибоких впадинах, а над ними нависли чорні, острішкуваті брови. Волосся в Шлапака густе, як щітка, коротко підстрижене під горщик. Учитися Шлапак не хотів, і вчителі говорили, що його з класу в клас не переводять, а перетягають. Він два роки просидів у першому класі і два роки в п'ятому, вважався невиправним ледарем. Тимофій на учителів не ображався, терпляче вислуховував їхні нотації, кивав на знак згоди головою і знову брався за своє. Якось Ніна Павлівна викликала Шлапака відповідати урок. Він мовчки посміхався, дурникувато дивився на вчительку.