— Нехай віддасть, — повторила Аліса.

— Резро, покинь, — сказав пастух.

Собака кинув хвіст на землю, й Аліса, не випускаючи археолога з рук, підняла хвоста.

— Спасибі, — подякувала вона. — А поїзд скоро відходить?

— Який поїзд? — запитав пастух.

— До столиці.

— Через годину, — відповів пастух. — А ти хто така будеш? Чому тебе не знаю? Я всіх у нашому місті знаю.

— А я на екскурсію приїздила, — пояснила Аліса. — І додому вертаюсь. Я в столиці живу.

— І говір у тебе дивний, — мовив пастух. — Здається, всі слова зрозумілі, а говориш не по-нашому.

— Я далеко живу, — сказала Аліса.

Пастух недовірливо похитав головою.

— Й одягнена не по-нашому, — провадив він далі.

Археолог здригнувся і притиснувся сильніше до Аліси.

— Як — не по-вашому?

— На вигляд ти наче дитина, а заввишки мало не як я.

— Це тільки так здається, — відповіла Аліса. — Мені вже шіст надцять років.

— Оце так так! — здивувався пастух.

Потім обернувся до Резри, підгукав собаку і, досі ще похитуючи головою, пішов до кущів. Та раптом, коли Аліса вже вирішила, що небезпека минула, він зупинився і спитав:

— А як же кошеня твоє? Якщо хвоста відірвали, кров повинна йти.

— Нічого, не турбуйтеся, — заспокоїла Аліса.

— Покажи мені його.

— До побачення, — сказала Аліса. — Я на поїзд боюся спізнитись.

І вона поквапилася стежиною до міста й не оглядалася, хоч пастух її окликнув ще раз чи два.

Вона б побігла, та боялася, що тоді собака поженеться за нею.

— Ну, як він? — шепотів археолог.

— Не знаю. Я не озираюсь.

Стежина поширшала, влилася в запилену дорогу; попереду показався сарай чи склад, і Аліса пішла, притискаючись до стіни ближче щоб зникнути з очей пастуха. Їй усе здавалося, що він зараз побіжить слідом.

За сараєм Аліса спинилась, віддихалася.

— Версію ми продумали кепсько, — мовив суворо археолог. — Ви являється, вимова у нас кульгає. І про екскурсію неправдоподібно. Ну чого б то людині повертатися з екскурсії самій, рано-вранці? За пам’ятай: ти приїздила до бабусі і їдеш назад… До речі, геть забув: молоді дівчата носять тут волосся зовсім не так. Вони його начісують на лоба.

— У мене ж коротке волосся.

— Все одно, начеши його на лоба.

— Тоді мені доведеться тебе на землю поставити.

— Нізащо! Тут же хижі собаки!

— Ніяких собак нема. Хочеш, я тебе в сумку посаджу?

— У сумку? Чудово. Тільки візьми мого ножика і проріж у сумці дірочку. А то як я дивитимусь?

Аліса пересадила археолога в сумку, де вже лежав балон із вакциною, запхала туди ж відірваного хвоста. Прорізала ножиком дірку, аби археолог міг дивитися, що діється довкола.

— Шкода, що в тебе ниток нема, — забідкався Рррр. — Як же я хвоста пришию?

— А ще казав, що кріпко держиться.

— Тебе ніколи собаки за хвоста не хапали, — заперечив археолог, — от ти й смієшся.

— Я не сміюся. Поглянь у сумці, там, можливо, є голка й нитка, у боковій кишеньці. Мені бабуся, як правило, туди кладе всякі не потрібні речі.

Аліса застебнула сумку на “блискавку”. Потім усе-таки начесала волосся на лоба й пішла до станції.

На щастя, місто ще спало. Зачинені були вікна, опущені штори, і жодна людина не знала про те, що через тиждень вулицями, такими ж спорожнілими, як зараз, їздитимуть тільки машини “швидкої”.

— Мені вас жаль, — сказала Аліса будинкам, у яких спали лю ди. — Але ви можете на мене покластися.

— Може, нас уже почали шукати, — заворушився в сумці археолог, голос його долинав глухо, наче здалеку.

— Мовчи, — урвала Аліса, — а то хто-небудь почує і помре від здивування: сумка розмовляє.

Газетний кіоск був уже відчинений. І продавець у ньому був знайомий. Його фотографію показував Петров — адже він відніс його у лікарню. Тобто віднесе, якщо Аліса йому не допоможе.

Аліса дістала з кишені дрібні гроші.

— У вас є сьогоднішні газети? — спитала вона.

Продавець був літній чоловічок у чотирикутних рогових окулярах.

— Одну хвилинку, пані, — сказав він. — Якщо ви зачекаєте, то їх принесуть.

— А довго чекати?

— Недовго. Чуєте, поїзд шумить? Це прийшов уранішній зі столиці. Він привіз пошту.

— А потім він назад у столицю піде?

— Так, хвилин через двадцять.

— Тоді дайте мені вчорашню газету, — попросила Аліса.

Продавець простяг їй газету і дав здачу.

— Ви приїжджа? — спитав він у неї.

— Я іноземна туристка, — відповіла Аліса.

— Ага, — мовив продавець. — Я відразу здогадався, що ви не ту тешня.

Коли Аліса відійшла од кіоска й попростувала через невелику площу, повз пам’ятник невідомому чоловікові на коні, який стоятиме тут і через сто один рік, вона сказала археологові:

— Треба було мені заздалегідь пошити плаття, як тут носять.

— Та хто міг здогадатися? — запитав археолог.

— Звичайно, Громозека.

За площею був невеличкий сквер. Обабіч доріжки тяглися клумби з квітами. Квіти розтулялися назустріч сонячним променям. Перед вокзалом зупинився автобус, із нього вийшли маленькі люди в робочому одязі й зайшли всередину. Над невисокою будівлею вокзалу підіймався стовп диму і чахкав паровоз.

— Ти газети проглянула? — спитав Рррр.

— Я на ходу не можу.

— Тоді дай мені.

Аліса згорнула газету трубочкою і просунула в сумку. Відразу ж газета вилізла назад.

— Невже ти не розумієш, — прошипів археолог, — що я не можу читати в сумці? Тут темно й тісно.

— Тоді не просив би.

— Знайди лавку, — сказав археолог, — сядь і прочитай.

— Спершу я куплю квиток на поїзд, — заперечила Аліса, — а то ми запізнимося і тоді зможемо читати досхочу. А в тебе чому настрій зіпсувався?

— Мене захитує, — відповів Рррр. — Тебе ніколи не носили в сумці?

— Ні.

— Мене теж. До речі, у тебе дуже нерівна хода, якась із підстрибом.

— От не знала!

Сперечаючись з археологом, Аліса зайшла у вокзальні двері й побачила квиткові каси. Вона знала, де їх шукати, бо археологи в майбутньому відновили майже весь вокзал. Правда, виявилося, що не все вони відновили правильно, але зараз це не грало ролі.

— Один дитячий, — попросила Аліса, простягаючи гроші у вікон це каси.

Кругле червоне обличчя касирки висунулося з віконця. Вона зміряла Алісу з ніг до голови і сказала:

— Така доросла дівчина, а хочеш зекономити на квитку. Доплатіть негайно вісім монет за повний квиток.

— Але ж я завжди їжджу по дитячому…

Тут Аліса затнулася, бо археолог підстрибнув у сумці.

— Ой так, звичайно, — мовила вона і полізла в кишеню по гроші.

Грошей лишалося зовсім небагато. Всього десять монет. — А коли відходить поїзд? — запитала Аліса.

Проте касирка нічого не відповіла й грюкнула віконцем.

— Касирки тут неввічливі, — сказала Аліса. — У нас таких нема.

Вона вийшла на платформу й зупинилася за залізним стовпом.

Вона не хотіла розгулювати на виду.

Поїзд стояв біля платформи, паровоз розводив пару, і нечисленні пасажири сідали на свої місця.

Дехто був ще зовсім сонний, щойно прокинувся.

Аліса вибрала вагон, у якому нікого не було, і мерщій пішла до нього.

Біля вагона стояв провідник у високому оранжевому капелюсі.

— Ваш квиток?

Аліса простягла йому квиток.

— Ви читати не вмієте? — спитав він. — Написано ж — третій клас. А це вагон першого класу.

— А яка різниця? — спитала Аліса.

Провідник зміряв її з голови до п’ят і відповів:

— У ціні.

І коли Аліса заквапилася, щоб він її більше не розглядав, до наступного вагона, трохи біднішого, розфарбованого, де було повно народу, вона почула, як провідник сказав комусь:

— Поглянь, що за чудо! Іноземка, чи що?

І тоді Аліса вирішила видавати себе за іноземку. Вона зупинилася біля вагона, але до дверей не підійшла, а нахилилася до сумки і спитала археолога пошепки:

— А що, як я видаватиму себе за іноземку?

— Тоді видавай себе за північну іноземку і ні в якому разі не за південну.