— Аліса! — здивувався я. — Ти як тут опинилася?

— Я з кореспондентами.

— Але ж дітям сюди не можна.

— Мені можна. Я всім казала, що я твоя донька. І мене пустили.

— Ти знаєш, що користуватися знайомствами для особистих цілей недобре?

— Але ж, тату, маленькому Бронті, можливо, нудно без дітей, от я і прийшла.

Я тільки рукою махнув. У мене не було ані хвильки вільної, щоб вивести Алісу з інкубаторію. І не було довкола нікого, хто згодився б це зробити за мене.

— Стій тут і нікуди не йди, — сказав я їй, а сам кинувся до ковпа ка з новонародженим бронтозавром.

Цілісінький вечір ми з Алісою не розмовляли. Посварилися. Я заборонив їй з’являтися в інкубаторі, та вона сказала, що не може мене послухати, бо їй жалко Бронтю. І наступного дня знову пробралася в інкубатор. Її провели космонавти з корабля “Юпітер-8”. Космонавти були героями, і ніхто не міг відмовити їм.

— Доброго ранку, Бронтю, — сказала вона, підходячи до ковпака. Бронтозавреня скоса глипнуло на неї.

— Чия це дитина? — суворо спитав професор Яката.

Я мало крізь землю не провалився.

Та Аліса по слово в кишеню не лізе.

— Я вам не подобаюся? — запитала вона.

— Ні, що ви, зовсім навпаки… Я просто думав, що ви, можливо, загубилися… — Професор геть не вмів розмовляти з маленькими дівчатками.

— Гаразд, — сказала Аліса. — Я до тебе, Бронтю, завтра зайду. Не сумуй.

І Аліса справді прийшла завтра. І приходила майже щодня. Всі до неї звикли і пропускали без будь-яких розмов. Я ж умив руки. Все одно наш будинок стоїть поряд із зоопарком, дороги переходити ніде не треба, та й попутники їй завжди знаходилися.

Бронтозавр швидко ріс. Через місяць він був два з половиною метра завдовжки, і його перевели до спеціально збудованого павільйону. Бронтозавр бродив по оборі і жував молоді пагінці бамбука та банани. Бамбук привозили вантажними ракетами з Індії, а бананами нас постачав радгосп “Поля зрошення”. У цементному басейні посеред обори плюскотіла тепла солонувата вода. Така подобалася бронтозавру.

Та раптом у нього пропав апетит. Три дні бамбук і банани лежали непочаті. На четвертий день бронтозавр улігся на дно басейну і поклав на пластиковий бортик маленьку чорну голову. З усього було видно, що він збирається вмирати. Цього ми не могли допустити. Адже в нас був лише один бронтозавр. Найкращі лікарі світу допомагали нам. Але все було марно. Бронтя відмовлявся від трави, вітамінів, апельсинів, молока — від усього.

Аліса не знала про цю трагедію. Я відправив її до бабусі у Внуково. Та на четвертий день вона увімкнула телевізор саме в той момент, коли передавали повідомлення, що здоров’я бронтозавра погіршилося. Я вже не знаю, як вона вмовила бабусю, але того ж ранку Аліса вбігла до павільйону.

— Тату! — закричала вона. — Як ти міг приховати від мене? Як ти міг?..

— Потім, Алісо, потім, — відповів я. — У нас нарада.

У нас таки справді йшла нарада. Вона не припинялася останні три дні.

Аліса нічого не сказала і відійшла. А ще через хвилину я почув, як поруч хтось охнув. Я обернувся й побачив, що Аліса вже перебралася через бар’єр, стрибнула в обору і побігла до морди бронтозавра. В руці у неї була біла булка.

— Їж, Бронтю, — мовила вона, — а то вони тебе тут голодом замо рять. Мені б теж на твоєму місці обридли банани.

І не встиг я добігти до бар’єра, як сталося неймовірне. Те, що прославило Алісу і дуже зіпсувало репутацію нам, біологам.

Бронтозавр підвів голову, подивився на Алісу і обережно взяв булку у неї з рук.

— Тихше, тату, — пригрозила мені пальцем Аліса, побачивши, що я хочу перестрибнути через бар’єр. — Бронтя тебе боїться.

— Він їй нічого не зробить, — сказав професор Яката.

Я і сам бачив, що він нічого не зробить. Та що, як цю сцену побачить бабуся?

Потім учені довго сперечалися. Сперечаються й досі. Одні кажуть, що Бронті потрібна була переміна їжі, а інші — що він більше, ніж нам, довіряв Алісі. Але так чи інакше, криза минула.

Тепер Бронтя став зовсім ручним. Хоч він близько тридцяти метрів завдовжки, для нього нема більшого задоволення, аніж покатати на собі Алісу. Один із моїх асистентів зробив спеціальну драбину, і, коли Аліса приходить у павільйон, Бронтя простягає в куток свою довжелезну шию, бере трикутними зубами драбину, що стоїть там, і вправно підставляє її до свого чорного лискучого боку.

А далі він катає Алісу по павільйону або плаває з нею в басейні.

Як я й обіцяв Алісі, я взяв її з собою на Марс, коли полетів туди на конференцію.

Долетіли ми щасливо. Правда, я не дуже добре переношу невагомість і через те старався не вставати з крісла, зате моя донька весь час пурхала по кораблю, й одного разу мені довелося знімати її зі стелі рубки керування, бо вона хотіла натиснути на червону кнопку, а саме: на кнопку екстреного гальмування. Та пілоти на неї не дуже розсердилися.

На Марсі ми оглянули місто, з’їздили з туристами в пустелю й побували у Великих печерах.

Але після цього мені не було коли турбуватися про Алісу, і я віддав її на тиждень в інтернат. На Марсі працює багато наших фахівців, і марсіяни допомогли нам збудувати величезний купол дитячого містечка. У містечку добре — там ростуть справжні земні дерева. Часом діти їздять на екскурсії. Тоді вони вдягають маленькі скафандри і виходять вервечкою на вулицю. Тетяна Петрівна — так звати виховательку — сказала, що я можу не турбуватися. Аліса теж сказала, щоб я не турбувався. І ми попрощалися з нею на тиждень.

А на третій день Аліса пропала.

Це була цілком незвичайна подія. Почати хоч би з того, що за всю історію інтернату ніхто з нього не пропадав і навіть не губився більше ніж на десять хвилин. На Марсі в місті загубитися аж ніяк неможливо. А тим паче земній дитині, вдягненій у скафандр. Перший же зустрічний марсіянин приведе її назад. А роботи? А Служба безпеки? Ні, загубитися на Марсі неможливо.

Та Аліса загубилась. Її не було вже близько двох годин, коли мене викликали з конференції і на марсіянському всюдиході-скакуні привезли в інтернат. Вигляд у мене був, напевно, розгублений, бо, коли я з’явився під куполом, усі, хто там зібрався, співчутливо змовкли.

А кого там тільки не було! Всі викладачі й роботи інтернату, десять марсіян у скафандрах (їм доводиться одягати скафандри, коли вони заходять під купол, у земне повітря), зорельотчики, начальник рятувальників Назарян, археологи…

Виявляється, телестанція міста вже годину, як через кожні три хвилини передавала повідомлення проте, що пропала дівчинка з Землі. Всі відеофони Марса горіли тривожними сигналами. У марсіянських школах припинили заняття, і школярі, розбившись на групи, прочісували місто й околиці.

Зникнення Аліси помітили, як тільки її група повернулася з прогулянки. Відтоді минуло дві години. А кисню в неї у скафандрі — на три години.

Я, знаючи свою доньку, спитав, чи оглянули закутки в самому інтернаті або поряд із ним.

Можливо, вона знайшла марсіянського богомола і спостерігає за ним… Мені відповіли, що підвалів у місті немає, а всі закутки вже обстежили школярі й студенти марсіянського університету, котрі ці місця знають як свої п’ять пальців.

Я розсердився на Алісу. Ну звичайно, зараз вона з найневиннішим виглядом вийде собі з-за рогу. А її ж поведінка накоїла в місті більше біди, аніж піщана буря. Всі марсіяни і всі земляни, що живуть у місті, облишили свої справи, піднято на ноги всю рятувальну службу. До того ж я не на жарт стривожився. Ця її пригода могла погано скінчитися.

Весь час надходили повідомлення від пошукових партій: “Школярі другої марсіянської прогімназії оглянули стадіон. Аліси нема”, “Фабрика марсіянських солодощів повідомляє, що дитини на її території не виявлено…”

“Може, вона справді примудрилася вибратися в пустелю? — думав я. — В місті її уже знайшли б. Але пустеля… Марсіянські пустелі ще до пуття не вивчені, і там можна загубитися так, що й через десять років не знайдуть. Але ж найближчі райони пустелі вже обстежили на скакунах-всюдиходах…”