— Слово честі, — благально мовив я, — ми одне одного не продаємо! У нас на Землі взагалі не заведено батькам продавати своїх дітей, а дітям — своїх батьків. Ми просто прийшли разом купити яких-небудь рідкісних звірів для нашого зоопарку.

Змія подумала трохи і сказала:

— Вже й не знаю, вірити вам чи ні. Краще спитаймо в індикатора. Він такий чуйний. — Вона нахилила обидві голови до індикатора і спитала його: — Цим дивним істотам можна вірити?

Індикатор став смарагдово-зеленим.

— Хоч як дивно, він запевняє, що можна.

Тут змія заспокоїлася і додала зовсім іншим тоном:

— А ти хочеш, щоб я тебе їм віддала?

Індикатор став золотим, наче промінь сонця.

— Дуже хоче, — переклала його емоції змія. — Беріть його, поки я не передумала. І ще візьміть довідник “Як годувати індикаторів і як домогтися ніжно-рожевих емоцій”.

— Але я не знаю, що дати вам натомість.

— Нічого, — мовила змія. — Я ж вас образила підозрами. Якщо ви в обмін на індикатора погодитеся мені пробачити, я до вечора буду щаслива.

— Ну звичайно, ми на вас не ображаємося, — сказав я.

— Анітрішечки, — притакнула Аліса.

Тоді змія махнула безліччю своїх ніжок, кулька-індикатор злетіла в повітря й упала на руки Алісі. Вона лишалася золотою, тільки по спині в неї, мовби живі, бігли блакитні смужки.

— Він задоволений, — мовила змія і швидко поповзла геть, не слухаючи наших заперечень.

Індикатор стрибнув з Алісиних рук і пішов позаду нас, похитуючись на тонких прямих ніжках.

Нам зустрілася ціла родина вуханів. Великий вухань, вуха в якого були більші, аніж у слона, його дружина-вуханька і шестеро вуханят. Вони несли канарку в клітці.

— Дивись! — вигукнула Аліса. — Це канарка?

— Авжеж

— Це не канарка — сказав суворо батько-вухань. — Це райський птах. Але ми його зовсім не хотіли купувати. Ми шукали справжнього говоруна і не знайшли, — мовили хором вуханята, здіймаючи вітер вушками. — Немає жодного говоруна.

— Це дивовижно! — похвалилася нам вуханька. — Ще торік пів базару кишіло говорунами, а тепер їх зовсім не стало. Ви не знаєте чому?

— Ні, — відповів я.

— І ми не знаємо, — відповів вухань. — Доведеться нам розводити райських птахів.

— Тату, — сказала Аліса, коли вони пішли, — нам потрібен говорун.

— Чому? — здивувався я.

— Бо він усім потрібен.

— Гаразд, ходімо шукати говоруна, — згодився я. — Тільки спочатку я пропоную подивитися на павука-ткача-троглодита. і якщо нам його віддадуть, ми його неодмінно купимо. Це заповітна мрія нашого зоопарку.

Ми з Алісою обійшли увесь базар, купили для зоопарку вісімнадцять різних звірів і птахів, більшість із яких на Землі ще нікому не доводилось бачити. Аліса питала в кожного торговця чи колекціонера:

— А де дістати говоруна?

Відповідали по-різному.

— Говоруни перестали нести яйця, — сказав один.

— Говоруни перемерли від загадкової хвороби.

— Говорунів тримати не можна.

— Хтось скупив усіх говорунів на планеті.

— Говорунів ніколи й не було.

І ще багато інших відповідей. Але ми так і не зрозуміли, що ж сталося насправді. Всіы визнавали, що раніше говоруни були звичайнісінькими птахами і їх любили тримати вдома і в зоопарках. Та в останній рік говоруни майже всі кудись зникли. Казали, що по домівках ходили люди і скуповували говорунів. Казали, що із зоопарку говорунів хтось украв. Казали, що в головному говорунячому розпліднику вони захворіли лихоманкою і вимерли. і чим безнадійніше було знайти говоруна, тим дужче Алісі кортіло бодай поглянути на цього птаха.

— А що в говорунах особливого? — спитав я в Крабакаса із Баракаса, з яким ми щойно познайомилися.

— Нічого особливого, — відповів Крабакас ґречно, скручуючи кільцями синій хвіст. — Вони говорять.

— Папуги теж говорять, — сказав я.

— Про папуг не знаю, не чув. Але, може, у вас називають папугами говорунів?

— Може, — згодився я, хоч навряд чи папуги водилися на цій планеті. — А де вони водяться?

— Чого не знаю, того не знаю, — відповів Крабакас із Баракаса. — Можливо, вони водилися саме на цій планеті. Я чув, що говоруни можуть літати між зірками і завжди повертаються до рідного гнізда.

— Не знайти нам говоруна, — сказав я Алісі. — Доведеться вертатись. Тим паче, що твій індикатор уже зголоднів.

Індикатор почув мої слова і на знак згоди став світло-зеленим. Ми повернули до виходу, і раптом мене зупинив Крабакасів окрик. Він, як синій смерч, звився над клітками.

— Ей! — кричав він. — Землянине, вернися мерщій сюди!

Я вернувся. Крабакас згорнувся клубком і сказав:

— Хотіли подивитися на говоруна? Ну, тоді вважайте, що вам казково поталанило. У мене за клітками сховався чоловік, який при ніс справжнього дорослого говоруна.

Аліса, не дослухавши, кинулась назад, і за нею дріботів індикатор, мінячись від нетерпіння всіма барвами веселки.

За стіною пташиних кліток сховався маленький вухань із притиснутими вухами. Він тримав за хвіст великого білого птаха. У птаха було два дзьоби і золота корона.

— Ой, — зраділа Аліса, — ти пізнаєш його, тату?

— Щось знайоме, — мовив я.

— “Знайоме”! — перекривила мене Аліса. — Цей птах сидить на плечі статуї Першого капітана!

Аліса мала рацію. Я згадав. Справді, скульптор зобразив саме говоруна.

— Ви продаєте птаха? — спитав я у вуханя.

— Тихше! — засичав той. — Якщо ви не хочете його і мене занапастити, тихше!

— Купуйте без розмов, — шепнув мені на вухо Крабакас із Баракаса. — Я б сам купив, та вам він потрібніший. Можливо, це останній говорун на планеті.

— Але чому така таємниця? — спитав я.

— Я й сам не знаю, — відповів господар говоруна. — Я живу далеко від міста і рідко тут буваю. Давно-давно, кілька років тому, цей говорун прилетів до мене. Він був виснажений і поранений. Я його виходив, і відтоді він жив у мене в домі. Цей говорун, певно, за своє життя побував на різних планетах. Він говорить багатьма мовами. Кілька днів тому я був у справах у місті й зустрівся в їдальні з одним давнім другом. Ми розговорилися, і давній друг сказав мені, що в місті зовсім не лишилося говорунів. Хтось їх скуповує або вбиває. А я тоді відповів другові, що в мене живе говорун. “Бережи його”, — сказав мені друг. Тут до нас підійшов один землянин і похвалився, що хоче купити говоруна…

— Він був у капелюсі? — спитала раптом Аліса.

— У капелюсі, — відповів вухань. — А ви звідкіля знаєте?

— Літній і худий?

— Так.

— То це він, — мовила Аліса.

— Хто — він? — спитав Крабакас із Баракаса.

— Той самий, який торгував черв’яками.

— Авжеж, це він, харцизяка! — вигукнув Крабакас.

— Стривайте, не перебивайте, — зупинив нас вухань. — Я тоді відмовився продати свого улюбленого птаха і поїхав назад додому. І уявляєте, тої ж ночі хтось намагався залізти до мене в дім. А наступної ночі мене хотіли підпалити. Та говорун прокинувся і розбудив мене. Вчора я натрапив на незакінчений підкоп під мій дім. А сьогодні вночі до мене в спальню хтось кинув величезний камінь. І я збагнув: якщо я залишу птаха вдома, не жити мені на світі. “Коли не боїтеся смерті, беріть птаха, але за наслідки я не відповідаю.

— Беріть, — сказав Крабакас, — птах рідкісний, хороший, а вам усе одно летіти звідси. Вам не страшно.

— Беремо, тату? — спитала Аліса і простягла руку до говоруна.

Я не встиг відповісти, як говорун легко злетів на Алісине плече.

— Прощавай, друже, — зітхнув вухань.

Я розплатився з вуханем, і той відразу втік. Навіть грошей лічити не став.

— Годувати говоруна можна білим хлібом, — сказав нам на про щання добрий Крабакас, — і молоком. Корисно давати шипшиновий сироп.

Сказавши це, Крабакас згорнувся синім клубочком і влігся на клітку з канарками.