Ми попрямували до виходу з базару. Попереду йшла Аліса, і на плечі в неї сидів говорун. Правда, він іще не сказав ні слова, та це мене не хвилювало. За Алісою дріботів індикатор і задумливо міняв кольори. Далі йшов я і вів на повідку купленого за скажені гроші, дуже Рідкісного, роботящого, майже розумного павука-ткача-троглодита. Павук плів акуратний вовняний шарф у клітинку, і вже сплетений кінець шарфа волочився по землі. Позаду їхав автоматичний всюдихід, наповнений клітками й акваріумами, — там для людини і місця не знайшлося б. З усіх боків до нас оберталися колекціонери і повторювали десятками мов:

— Дивіться, говоруна несуть!

— Говорун!

— Живий говорун!

Зненацька говорун схилив голову набік і заговорив.

— Увага! — сказав він по-російському. — Посадка на цю планету неможлива. Я переходжу на планетарну орбіту, а ти, любий друже, не забудь увімкнути амортизатори.

По цих словах говорун без усякої паузи перейшов на незнайому нам мову і барабанив нею хвилин зо дві.

— Оце так папуга! — вигукнула Аліса.

Говорун замовк, прислухався до її слів і повторив:

— Оце так папуга!

Потім ще подумав і промовив моїм голосом:

— Але чому така таємниця?

Далі голосом свого попереднього господаря:

— Тієї ж ночі хтось намагався залізти до мене в дім. А наступної ночі мене хотіли підпалити.

— Все ясно, — мовив я. — Нам з тобою, Алісо, пощастило: це надпапуга, всім папугам папуга.

Він запам’ятовує скільки завгодно слів, і до того ж відразу.

А тим часом говорун знову почав говорити по-російському:

— Слухай, Другий, мені нема чого тобі подарувати. Хочеш, бери мого говоруна. Він нагадуватиме тобі про наші поневіряння — адже у нього в голові усе вміщається, до останнього слова. І ти знаєш, як його настроїти на потрібний текст.

Говорун відповів сам собі іншим голосом:

— Спасибі, Перший. Ми ще побачимося…

Потім у горлі говоруна щось затріпотіло, загуло, наче вдалині підіймався в небо космічний корабель.

— Тату, ти розумієш, що він говорить? — запитала Аліса.

— Здається, так, — відповів я. — Здається, це голоси славетних капітанів.

Ми вийшли з площі й спробували обійти секцію філателістів, щоб не проштовхуватися з нашим незвичайним вантажем крізь юрбу. Назустріч нам кинувся знайомий товстун у чорному шкіряному костюмі.

— Ну як? — спитав він. — Знайшли, що шукали?

— Авжеж, — відповів я. — Усе гаразд.

— Ми говоруна купили, — похвалилася з гордістю Аліса. — І він запам’ятав такі цікаві речі, що ви й не уявляєте.

Цієї миті говорун знову відкрив свої дзьоби, поправив коронку на голові й заговорив голосом Першого капітана.

— Ти ж знаєш, Другий, як мені хочеться знову піти в космос. Але всьому є межа.

Товстун обернувся до Аліси, побачив говоруна, і обличчя в нього стало схоже на млинець, а очі побіліли й сховалися глибоко в очницях.

— Продайте його мені, — сказав товстун.

— Як це? — здивувався я.

— Так треба, — відповів товстун і простяг руку до говоруна.

Говорун ухилився і боляче дзьобнув його в палець.

— Ой! — крикнув товстун. — Проклята тварюка! Я давно на тебе полюю!

— Прийміть руку, — гримнув я.

Товстун отямився.

— Даруйте, — вибачився він. — Я давно шукаю говоруна. Я спеціально по нього прилетів за вісімдесят світлових років. Ви не можете мені відмовити! Я заплачу, скільки ви хочете.

— Та мені не потрібні ваші гроші, — мовив я. — У нас на Землі уже взагалі нема грошей. Ми беремо їх із собою, тільки коли летимо в космос, у ті місця, де ще є гроші.

— Але я вам дам за цього птаха все, що ви хочете! Я вам подарую цілий зоопарк!

— Ні, — відповів я твердо. — Наскільки я розумію, говорунів уже майже не лишилося. В зоопарку він буде у безпеці.

— Віддайте, — процідив товстун злісно. — А то відніму.

— Тільки посмійте! — сказав я.

Мимо проходили два поліцейських-вуханя. Я обернувся до них, щоб покликати їх на допомогу, але товстун мов крізь землю провалився.

Ми пішли далі.

— Бачиш, тату, з говорунами пов’язана якась таємниця, — мовила Аліса. — Ти нікому його не віддавай.

— Не бійся, — заспокоїв я її.

Ми йшли безлюдною дорогою. За невисоким парканом гомонів базар. Попереду вже виднілися готелі міста Палапутри. Раптом іззаду почулися легкі кроки. Я швидко оглянувся і завмер від подиву.

Дорогою біг, наздоганяючи нас, доктор Верховцев. Капелюх у нього зсунувся набік, костюм був пом’ятий, і на вигляд він здавався ще худішим, аніж досі.

— Професоре, — випалив він мені, задихаючись, — вам загрожує страшна небезпека. Як добре, що мені вдалося вас догнати! Яке щастя!

— Що за небезпека? — спитав я.

— Небезпека криється в говоруні. Якщо ви з ним не розлучитесь негайно, ваш корабель загине. Я знаю достеменно.

— Послухайте, докторе Верховцев, — відповів я сердито, — ваша поведінка більш ніж дивна. Ви дуже таємниче поводилися на планеті імені Трьох Капітанів і сказали нам, що не знаєте, якого птаха зображено на пам’ятнику. Потім ви, як кажуть, приїхали сюди і намагалися знищити весь кисень на планеті, торгуючи білими черв’яками. Ви кепсько поводили себе в готелі: варили сосиски на ліжку і ламали роботів-стольників. А тепер вимагаєте, щоб ми віддали вам говоруна… Ні, не перебивайте мене. Коли ви одумаєтесь, приходьте до нас на корабель, і там ми поговоримо в спокійній обстановці.

— Ви пошкодуєте, — мовив Верховцев і засунув руку в кишеню.

Індикатор почервонів від страху. Павук-ткач-троглодит замахав на Верховцева недоплетеним шарфом.

— Обережніше, тату, у нього пістолет! — крикнула Аліса.

— Полосков! — гукнув я в мікрофон, що висів у мене на гру дях. — Поміть мої координати! Ми в небезпеці! Мерщій на допомогу!

Почувши мої слова, Верховцев завмер, роздумуючи. На наше щастя, на дорозі показалася велика юрба колекціонерів, що ледве тягли зеленого слона.

Верховцев перестрибнув через паркан і зник.

— Ой, як мені все це подобається! — вигукнула Аліса. — Які справжні пригоди!

— А мені, чесно кажучи, не дуже до вподоби такі пригоди. Адже ми їхали збирати тварин для зоопарку, а не воювати з доктором Верховцевим.

Через три хвилини над нами повис катер із “Пегаса”. Це Полосков прилетів на допомогу. Катер поволі летів над нами аж до корабля, і ми дісталися до нього без усяких ускладнень.

Тільки-но ми розмістили звірів у клітках і нагодували їх, я пройшов на місток і послав телеграму на базу розвідників на Малому Арктурі. Телеграма була така:

“Перевірте, де знаходиться доктор Верховцев. Мені здається, що він не той, за кого себе видає”.

Увечері надійшла відповідь із Малого Арктура:

“Доктора Верховцева на планеті Трьох Капітанів нема. Більше нічого поки що повідомити не можемо”.

— Ми й без них знаємо, що його нема на планеті Трьох Капітанів, — сказав, прочитавши телеграму, Полосков. — Він тут.

Для говоруна ми зробили велику клітку і почепили її в кают-компанії. Говорун цілісінький день бурмотів щось незнайомими мовами і ніяк не хотів промовляти голосом кого-небудь із капітанів. Та Полосков усе одно повірив нам з Алісою і сказав:

— Я теж думаю, що це той самий говорун, який належав Першому капітанові і якого Перший капітан подарував Другому, коли вони розлучилися.

— А не може бути так, — спитала Аліса, — що Верховцев зумисне ганявся за всіма говорунами, бо хотів дістати саме цього говоруна?

— Але навіщо йому говорун? — запитав я.

— Як — навіщо? Ми знаємо, що Другий капітан пропав безвісти. І ніхто не знає, де він. Ми знаємо, що в нього був говорун…

— Слушно! — підхопив механік Зелений. — Звичайно! Наша дівчинка цілком має рацію. Капітана нема, а говорун тут. Отже, говорун знає, де капітан. І Верховцев хоче про це довідатися.

— То чому він робить із цього таємницю? — спитав я. — Ми б йому залюбки допомогли.