Аліса схопила ланцюжок, на якому був прив’язаний говорун. Птах не чинив опору, не перечив, наче розумів, чого від нього хочуть. Він поволі летів над кущами, і, якщо ми відставали, він здіймався трохи вище і ширяв у повітрі, очікуючи нас. Іти було нелегко, бо стежок на цій планеті ніхто для нас не протоптував. Доводилося перелазити через перегнилі стовбури, продиратися крізь ліани й шпичаки, переходити через бистрі ручаї. Жовті ящірки на високих довгих ногах вискакували з-під пеньків і з виском розбігалися, попереджаючи лісових мешканців, що йдуть чужі.

Потім ми опинилися на галявині, де росло безліч білих хижих квітів. Квіти голосно плямкали, пожираючи метеликів і бджіл, і тяглися до нас, хапали пелюстками за ноги. Але прокусити черевиків вони не могли і через те злилися і навіть ричали. За переліском відкрилася ще одна галявина. Квіти на ній були червоного кольору. Вони виявилися дуже допитливими: тільки-но ми виткнулися з-за дерев, усі пелюстки повернулися в наш бік, ніби за нами стежили й принюхувались. Над галявиною чувся шепіт.

— Вони великі пліткарі, — сказала Аліса, — і тепер до вечора обговорюватимуть, у що ми були вдягнені та як ішли.

Ще довго нам чувся шепіт і бурмотіння допитливих квітів.

Це була квіткова планета. Того дня ми натрапили ще на квіти, які билися між собою, квіти, які, побачивши нас, ховалися під землю, квіти, що стрибали з місця на місце, теліпаючи в повітрі довгим корінням, і безліч просто квітів, синіх, червоних, зелених, білих, жовтих, коричневих і крапчастих. Деякі росли на землі, деякі на деревах чи кущах, інші на скелях, у воді або повільно ширяли в повітрі.

Години зо дві ми бігли за говоруном. Нарешті страшенно втомилися.

— Постривай! — крикнув я говоруну. — Треба відпочити.

Ми сховалися під великим деревом, аби нас не побачив птах Крок, що кружляв над нами, і влаштувалися в холодку. Говорун усівся на гілці над нами і, як завжди, задрімав. Він був лінивим птахом і, коли не говорив або не працював, завжди дрімав.

Полосков сів, прихилився спиною до стовбура і спитав із сумнівом:

— А що як говорун просто вирішив погуляти?

— І не думай так! — обурилась Аліса. — Якщо так думати, то вже краще повернути назад.

Несподівано сонце зайшло за вершину дерев, і настала коротка ніч. Ураз на небі висипали зорі.

— Поглянь, — мовила Аліса, — одна зірка рухається.

— Це, напевно, астероїд, — висловив я здогад.

— А може, корабель, — сказала Аліса.

— Та звідкіля тут узятися кораблю?

Зірка закотилася за дерева. Ще хвилин через п’ять зажеврів світанок. Цього разу аж три сонця викотилися на небо, і стало дуже світло й спекотно. Довкола загули бджоли і зацвірчали коники.

— Пора вставати, — озвався Полосков, підводячись, — говорун кличе нас далі.

— Вперед! — крикнув говорун голосом Першого капітана. — Вперед, а там розберемося. — Потім додав зовсім іншим голосом: — “Боротись і шукати, знайти і не здаватись”, як казав славетний капітан Скотт.

— Бачиш, тату, — мовила Аліса, — він нас підбадьорює. Ми скоро прийдемо.

Я не поділяв Алісиного захоплення. Я знав, що ми побачимо, коли говорун і справді веде нас до місця посадки Другого капітана. Ми побачимо обплутані ліанами і зарослі квітами уламки “Синьої чайки”. Від самого капітана, напевно, й сліду не лишилося. Але я йшов за Полосковим.

Ми продиралися крізь хащі ще години півтори, і раптом говорун шугнув угору, наче перевіряв, чи не порветься ланцюжок.

— Запам’ятай це місце! — крикнув він зверху. — Запам’ятай це місце, капітане!

Потім голос змінився, і з висоти до нас долинули слова:

— Тримайте птаха! Хапайте птаха! Не випускайте його живцем!

— Кого він удає? — спитала Аліса.

— Не знаю, — відповів Полосков. — Може, Верховцева?

Говорун щось шукав.

— Відпусти ланцюжок, — сказав я Алісі.

Вона послухала. Говорун піднявся ще вище, перетворився на цятку серед хмар і відразу ж каменем кинувся вниз.

— Знайшов, — зрадів Полосков.

Але тут ми побачили, що за говоруном женеться птах Крок. Він наздоганяв його.

— Стріляй! — крикнув я Полоскову.

Наш капітан вихопив пістолет і не цілячись вистрілив. Птах Крок, який уже майже догнав говоруна, голосно пугукнув. Здавалося, що він утратить рівновагу і впаде, та птах утримався й поволі полетів над лісом.

Ми побігли туди, де зник говорун. За заростями кущів відкривалася зелена галявина її обступали круті пагорби, порослі пузатими деревами. Говоруна ніде не було видно.

Ми зупинилися край галявини. Вона поросла невисокою шовковистою травою, а по берегах її, неначе зумисне посаджені кимось, росли незвичайні квіти. Короткі, широкі, металевого кольору пелюстки огортали серединку квітки завбільшки як велика тарілка. Серединка була дзеркальна, дзеркала квітів були трохи опуклими, і в кожній квітці відбивалася вся галявина.

Квітки сиділи на коротких товстих стеблах без листя.

— Не підходь, Алісо, — попередив я. — Раптом вони отруйні?

— Ні, — відповіла Аліса, — я не думаю. Дивися.

І ми побачили, як із кущів вискочив звірок, схожий на зайця. Звірок підскочив до квітки і поглянув у дзеркало. Потім так само спокійно, ніби нас тут і не було, знову зник у кущах.

— Якась помилка, — мовив Полосков. — Ніяких слідів корабля. Напевно, говорун помилився.

— Або ми помилилися, побігли за ним, як маленькі, — додав я.

Я подумав про те, як далеко нам вертатися до корабля. Можна було б, звичайно, викликати Зеленого з катером чи всюдиходом, та мені не хотілося залишати корабля без охорони.

Аліса вийшла на середину галявини, огледілася, підійшла якнайближче до квітки. Квітка трішки повернула дзеркало, наче хотіла, Щоб Аліса в нього подивилася.

— Візьмемо їх із собою, — сказала Аліса.

— Добре, — відповів я.

Полосков дістав із кишені портативний металошукач і обійшов із ним усю галявину.

Металошукач ні разу не пискнув.

— Тут корабля нема і не було, — мовив Полосков нарешті. — Тре ба повертатися.

Ми зрізали букет дзеркальних квітів. Букет був важкий, наче квіти були витесані з каменю. Ми несли букет по черзі, і я хотів було викинути частину квітів, та Аліса ні за що не згоджувалася.

До корабля ми дісталися ледь живі. На щастя, поки нас не було, нічого там не трапилося.

— Ну як? — спитав Зелений. — Невдача, звичайно?

— Повна невдача, — відповів Полосков, скидаючи черевики і витягуючись на дивані в кают-компанії.

Аліса притягла тим часом два великих горщики і налила в них води, щоб дзеркальні квіти не засохли.

— Так, — притакнув я, — корабля там немає. До того ж ми втратили говоруна. Можливо, він попав у пазурі птахові Кроку.

— Нічого, — сказав Полосков, лежачи на дивані. — Завтра зранку я почну ремонтувати металорозвідник, і ми не полетимо з цієї планети, поки не знайдемо капітана.

Щось боляче вдарило мене по нозі. Я нахилився і побачив, що це алмазна черепашка.

— Як вона тут опинилася? — спитав я Зеленого. — Адже ми замкнули її в сейф.

— Вона так шкреблася і стукала, — відповів Зелений, — що я її пожалів. А що за дивні квіти ви принесли?

— Дзеркальні квіти, — пояснив я. Зелений підійшов до букета і спитав:

— Дзеркальні?

— А що?

— Я в них дивлюся, а вони відображають не мене, — сказав він.

Я обернувся і зрозумів, що Зелений каже чистісіньку правду: в дзеркальних серединках квітів відбивався зовсім не він, а Аліса. А за її головою було видно маленькі фігурки — мою і Полоскова. І стояли ми не в кают-компанії, а на круглій галявині.

— Дуже цікаво! — мовив я. — Отже, ці квіти, поки живі, все від бивають і запам’ятовують, ніби фотографують.

Тук-тук-тук! — пролунало в кают-компанії. Полосков підхопився з дивана і кинувся до ілюмінатора.

По той бік скла сидів говорун і стукав дзьобом, щоб привернути нашу увагу.

— Ти тільки подумай, який розумник! — похвалив я. — Зараз ми тебе впустимо!