Почувся стукіт. Хтось прийшов до нас.

Я пішов до люка і відкрив його. На трапі стояв товстун у чорному шкіряному костюмі.

— Даруйте, що потурбував, — почав він. — Я хотів вибачитися за мою поведінку на базарі. Але мені так хотілося дістати живого говоруна, що я не стримався.

— Нічого, — відповів я, — ми не ображаємося. Тільки говоруна ми вам усе одно не віддамо.

— Ну й не треба, — сказав товстун весело. — Але я не хочу, щоб ви про мене погано думали. Прошу вас, зробіть ласку, візьміть на прощання від мене подарунок.

Він простяг мені дуже рідкісну тварину: алмазну черепашку з Менати. Панцир цієї черепашки зроблений із справжніх алмазів і сяє так, що очам боляче.

— Беріть, не соромтеся, — припрошував він. — У мене їх три.

Звісно, мені не варто було брати подарунок від такого дивного чоловіка, треба б остерегтися. Але ж у жодному зоопарку Землі нема алмазних черепашок! П’ять років ми шукали її, і ось знайшовся чоловік, який нам її дарує.

— Не відмовляйтеся, — мовив товстун. — До побачення. Може, ще побачимося. Запам’ятайте, мене знають на ста планетах і звуть Веселун У.

І він загупав черевиками по трапу, спустився вниз і, підстрибуючи на ходу, повернув до Палапутри.

Уже смеркло, обидва сонця планети сіли майже водночас, тільки з різних сторін горизонту, і тому над космодромом горіли відразу два заходи, один красивіший за одний. І я подумав, що все-таки не можна думати про людей погано. Ось товстун, наприклад, справжній ентузіаст біології. І не пожалів подарувати нам таку рідкісну тварину.

У дуже гарному настрої я повернувся в кают-компанію і показав моїм друзям подарунок. Черепашку передавали з рук у руки, і всі милувалися химерною грою світла на алмазах її панцира.

— Куди далі летимо? — спитав Полосков після вечері.

— До склісів, — сказала Аліса, — на планету Шешинеру.

— Ну що ж, — погодився я, — ми все одно туди збиралися.

І раптом говорун, який до того сидів сумирно і дивився, як ми п’ємо чай, знову заговорив.

— Ти збираєшся летіти? — спитав він голосом Першого капітана.

— Так. Я полечу йому назустріч, — відповів говорун голосом Другого капітана.

— Ну гаразд, Другий, якщо буде важко, покличеш мене на допомогу.

— Якщо зможу.

— Пришли говоруна. Він розкаже. Я знаю, як примусити його говорити. Ти йому перекажеш усі подробиці.

— Ну, до зустрічі.

— До зустрічі. Говорун замовк.

— Ну, ти чув, Полосков? — спитала Аліса.

— Авжеж, чув, не кричи, — відповів Полосков і замислився.

Говорун похитав золотою короною, ніби роздумуючи, говорити далі чи ні. І раптом сказав поволі й виразно голосом Другого капітана:

— Тримай курс у систему Медузи.

Ми чекали, чи не заговорить говорун знову. Та говорун заплющив очі й засунув голову під крило.

— Отже, Другий капітан попав у біду й послав говоруна по допомогу, — мовила Аліса. — Як же змусити говоруна все нам розповісти?

— Стривайте, — втрутився я. — Ну чого ви так думаєте? Адже говорун не полетів на Венеру, де працює Перший капітан, а повернувся на рідну планету. Виходить, його ніхто нікуди не посилав. Другий капітан міг просто загинути. І тоді говорун полетів додому.

— Все може бути, — сказав Полосков і підвівся з-за столу.

Він вийшов із кают-компанії й повернувся через п’ять хвилин, прихопивши з собою карту Галактики. Полосков розіслав її на столі, повідсовувавши чашки, і тицьнув пальцем у край карти.

— Тут, — почав він, — знаходиться система Медузи. Зовсім недосліджена. В ній є планети. Я пропоную летіти туди. Якщо капітан живий, то ми йому допоможемо. Якщо він загинув, ми принаймні знатимемо, де це сталося.

— Але ж він міг загинути у відкритому космосі, — заперечив я.

— Та що могло статися з великим капітаном у відкритому космосі?

— Вибух корабля, наприклад.

— А говорун лишився цілий?

— Ну, хіба мало що може статися!

Я мовчав. Урешті-решт, в експедиції були свої завдання, і невідомо, чи є взагалі які-небудь тварини в системі Медузи. Поки ми долетимо до системи й повернемось назад, мине весь час, відведений на експедицію. А ми ж нічого не знаємо, крім того, що сказав говорун.

Раптом капітан побував там, а загинув зовсім в іншій частині Галактики? Про це я й поділився зі своїми товаришами. Та чим більше я говорив, тим менше був упевнений у своїй правоті і тим більше розумів, що ні Полоскова, ні Алісу я не переконав.

— Добре, — сказав я нарешті, — піймав не піймав, а погнатися можна. Тільки спершу ми вирушимо на Шешинеру. Треба ж з’ясувати, хто такі скліси.

— Гаразд, — погодився Полосков, водячи пальцем по карті. — Це по дорозі. Крім того, ми зможемо зупинятися на інших планетах і шукати рідкісних тварин для зоопарку.

— Тепер спати, — мовив я. — Завтра зранку підйом відліт. Усі звірі нагодовані, напоєні?

— Так точно, товаришу начальник експедиції, — сказала Аліса, яка відповідала за годування звірів.

— А де алмазна черепашка? — спитав я.

— Щойно тут була, — відповів Полосков. — Де ж вона?

Ми згаяли цілу годину, обнишпорили весь корабель і знайшли алмазну черепашку тільки з допомогою індикатора, який відшукав її аж біля люка.

— Певно, втекти хотіла, — сказав Зелений. — Я ж попереджав. За цими черепашками дивись та дивись.

Індикатор пожовтів.

Я витяг табличку кольорових відчуттів індикатора, яку дала мені двоголова змія, і пояснив:

— Жовтий колір — недовіра.

— Не віриш черепашці? — перепитав Зелений в індикатора. — Я теж.

Індикатор став таким жовтим, що навіть світло ламп пригасло.

— Ну гаразд, — вирішив тоді я. — Зачинимо її в клітку.

Індикатор лишався таким же жовтим, але по спині в нього попливли чорні смуги. Таблиця повідомила нам, що чорні смуги на жовтому тлі означають незгоду.

— Ну добре, — сказав я. — Якщо ти такий недовірливий, ми її на ніч замкнемо в сейфі.

І тоді індикатор став щасливого темно-зеленого кольору.

Коли “Пегас” підлітав до планети Шешинеру, посилок і вантажів на ньому помітно поменшало.

Можна було ходити коридорами й не спотикатися об мішки, ящики і контейнери.

Ми проминули вже третину Галактики і опинилися в таких місцях, куди не заходять рейсові лайнери з Землі.

Планета Шешинеру лежить осторонь від великих шляхів. Її тваринний світ небагатий — ще триста років тому вона була голою і ненаселеною, але потім сюди прилетіли колоністи з Розодору і зробили на ній штучну атмосферу, посадили сади і розбили газони.

Ми б не стали гаяти часу на посадку, але доктор Верховцев ще на планеті Трьох Капітанів сказав нам, що чув про те, що на планеті Шешинеру водиться звір на ім’я скліс.

“Пегас” опустився на планету глибокої ночі, осторонь від тьмяних вогників невеликого міста.

Сідали ми тихо, щоб не розбудити городян і не злякати їх: на Шешинеру рідко прилітають кораблі, й дехто з шешинерійців їх узагалі не бачив.

Двигуни стихли, механік Зелений розчесав бороду і ліг спати, капітан Полосков лишився на містку, щоб унести поправки в застарілу навігаційну карту, Аліса писала листа бабусі, сподіваючись відправити його з Шешинеру, а я спустився в перший трюм, щоб вибрати порожню клітку для скліса й понагодовувати звірів.

На кораблі було тихо й тепло. Я майже нечутно йшов по м’якому килиму і думав про те, що треба буде запастися на Шешинеру водою і дістати вовни для павука-ткача-троглодита.

Гіллястий кущик чатував на мене за рогом, і я сказав йому:

— Спати негайно! А то завтра не поллю.

Кущик від жаху змахнув листочками й зашурхотів, утискаючись у свій відсік.

Зненацька я почув неголосне плямкання. Хтось заліз на склад, де зберігалася решта посилок. Я зупинився і прислухався. Невідомо, хто із звірів виліз із клітки, — адже не всякого візьмеш голими руками.

Я обережно заглянув у прочинені двері складу. Порожньо. Але плямкання стало гучнішим. Я зайшов у відсік. Плямкання долинало з-за дверей замкненої шафи-холодильника. Там зберігалися ананаси.