— Авжеж, — погодився з ним Перший капітан, — усе як за давніх добрих давен.

І я, дивлячись на нього, подумав, що він зовсім не старий. І, можливо, навіть повернеться знову в космос. Тим паче, що проект “Венера” завершується.

І Перший капітан відгадав мої думки:

— Знову доведеться звикати. Я, поки летів сюди, зрозумів, що мої руки багато чого забули.

— Ви все-таки збираєтесь повернутися в космос? — зрадів доктор Верховцев.

— І ще, — говорив далі капітан, не відповідаючи прямо на запитання доктора, — треба неодмінно змінити назву планети і музею. Незручно якось: ми живі, здорові, нічим особливим не прославилися, а наші кам’яні копії стоять у музеї, наче ми померли давним-давно.

Через дві години Третьому капітанові настільки покращало, що ми змогли підняти його на поверхню. Потім капітани вивели з підземелля і “Синю чайку”. Кам’яну плиту, яка закривала вхід у підземелля, поставили на місце.

Тепер довкола галявини, серед розбитих дзеркальних квітів, стояли три космічних кораблі: “Пегас”, “Синя чайка” і службовий корабель із проекту “Венера”, у якого не було назви — тільки довгий номер.

— Тату, — сказала Аліса, — можна, я до лісу сходжу?

— Чого?

— Пошукаю цілих дзеркал. Не можна нам на Землю повертатися без нового букета.

— Тільки обережніше, — попередив я. — Тепер на тобі не жовтий комбінезон, а голубий, і птах Крок тебе не сплутає зі своїм пташеням.

Поки кораблі готувалися до далекого польоту, я випустив скліса попастися на галявинку. Скліс важко стрибав від радості по траві, високо підкидаючи ратиці, махав крилами, але літати навідріз відмовлявся.

— Це найвеселіша корова, яких мені доводилося бачити, — признався доктор Верховцев. — Але в хазяйстві така корова, на жаль, незручна.

— Нам уже казали, що їх важко пасти, — згодився я. — Зате скліси можуть долати глибокі річки, якщо пасовисько знаходиться на другому березі.

Товстун досі ще сидів на землі біля “Пегаса” і запевняв нас, що в нього хворе, старе серце, якому потрібне свіже повітря. І нікому не хотілося з ним сперечатись і навіть розмовляти, особливо після того, як Третій капітан розповів, що саме Веселун У мордував його, аби добути секрет галактію.

— Зелений, — сказав я, — наглянь, будь ласка, корову, поки я погодую решту звірів, а то коли б її птах Крок не схопив.

І тут я побачив, що на планету спускається ще один космічний корабель.

Це вже ні на що не схоже! Не планета, а космодром! Звідкіля йому тут узятися?

Я вже подумав, що це підкріплення піратам, і хотів підняти тривогу, але відразу ж збагнув, що корабель у біді.

Він летів не прямо, а перевертався, якось дивно кособочився, а за його хвостом тяглася якась сіра маса, що гальмувала його і заважала нормально знижуватися.

На мій крик усі повибігали з кораблів і дивилися, як спускається новий корабель.

— Увімкни рацію, Зелений, — попросив Полосков.

Зелений кинувся до “Пегаса”, настроївся на хвилю корабля і ввімкнув рацію на повну потужність, щоб ми зокола теж усе чули.

— Корабель! — викликав Зелений. — Що з вами? У вас аварія? Відгукніться.

Приємний жіночий голос відповів:

— Аварії мене не обходять. Головне — не випустити, а решта дрібниці.

— Який знайомий голос, — мовив я. — Десь я його чув.

— Коли заблудилися біля Порожньої планети, — підказала Аліса.

— Стійте, — перебив нас Перший капітан. — Можу присягтися, що це моя дружина Елла.

Капітан сполотнів і притьмом кинувся на “Пегас” у радіорубку до Зеленого. І відразу ж ми почули його голос:

— Елло, це ти? Що сталося?

— Хто це говорить? — запитав жіночий голос суворо. — Це ти, Сево? А чому ти не на Венері? Ти ж знаєш, як я хвилююся, коли ти летиш у космос.

Другий капітан усміхнувся.

— Вона ніяк не може звикнути, — сказав він мені, — що у неї чоловік — космічний капітан, хоч сама облітала всю Галактику.

— Та не в цьому річ, — мовив Перший капітан. — Ти забула, що твій корабель в аварії? Тобі потрібна допомога? Що ти за собою тягнеш?

— Ну хіба ти не бачиш? — здивувалася Елла. — Це ж жива туманність. Я за нею ганялася три тижні, спіймала в сіть, а тепер вона хоче вирватись і полетіти. От і доводиться опускатись на першу-ліпшу планету, щоб її приборкати. Сево, любий, у тебе нема напохваті якого-небудь корабля?

— Ну звичайно, є, — відповів Перший капітан. — І не поспішай опускатись: боюся, з таким хвостом тобі не вдасться цього зробити.

— От і добре. Піднімись на хвилинку, і ми разом з тобою її опустимо.

Перший капітан ще не закінчив розмови, як Другий капітан був уже на містку корабля, і ще через три хвилини капітани підняли його в повітря, де Елла боролася з непокірною живою туманністю, про яку в космосі ходить стільки легенд, але якої нікому ще не вдавалося побачити.

Два кораблі впоралися нарешті з сіттю, і за півгодини жива туманність, надійно стиснена двома кораблями, лежала на траві неподалік від нас. Ми підбігли до неї. Я, треба признатися, біг першим, бо розумів, яке велике відкриття в біології зробила Елла.

Туманність нас розчарувала. Вона, напевно, дуже ефектна в міжзоряному просторі, коли розстилається на мільйони кілометрів, але тут, на траві, вона здавалася сірим згустком туману, що ледве пульсував.

Люк у Еллиному кораблі відкрився, і вона вийшла до трапа. До неї вже біг її чоловік, Перший капітан. Він простяг дужі руки, і Елла стрибнула згори. Капітан піймав її в повітрі й обережно опустив на землю.

— Ти не вдарилася? — спитав він.

— Ні, — відповіла Елла й усміхнулася. — І взагалі все це не має значення.

Елла була справжня красуня і всім нам дуже сподобалася. Навіть індикатор від почуттів, що переповнили його, став зовсім прозорим.

— Все не має значення, — повторила Елла, поправляючи світле волосся. — Туманність спіймано, і тепер лишилося тільки довезти її до Землі, аби скептики переконалися, що вона існує.

Я промовчав, бо під скептиками вона мала на увазі, звичайно, мене. І я навіть пригадав, що якось зустрічався з нею на конференції й висміяв за захоплення фантастикою. Існує на світі безліч реальних, звичайних тварин, вивченню яких варто присвячувати час і зусилля, — це і Малий дракончик, і кущики, й індикатор. Але ж жива туманність здавалася мені вигадкою. Так я тоді й сказав.

— Кого я бачу! — вигукнула Елла, вгледівши Другого капітана. — Я вас кілька років не бачила.

Як ви почуваєтесь? Досі ще літаєте?

— Ні, — відповів Другий капітан, — переважно я сидів на одному місці.

— Це непогано, — підтримала його Елла. — І на одному місці можна знайти безліч справ. А чия це чарівна дитина?

— Мене звати Аліса, — відповіла чарівна дитина.

— Аліса. Незвичайне ім’я.

— Звичайнісіньке. Аліса Селезньова.

— Постривай-но. А твій батько не в Московському зоопарку працює?

— У зоопарку, — відповіла Аліса, яка не знала, що ми розходимося в наукових поглядах.

— Отож, Алісо, коли побачиш свого батька, перекажи йому, будь ласка, що жива туманність — не біологічна маячня, і не фантастика, і не казкова вигадка, як він любить повторювати, а найзвичайнісінька реальність.

— До речі, — сказала Аліса, — мій батько тут. Ось він.

Мені нічого не лишалося, як вийти наперед і привітатися.

— Даруйте, — мовив я. — Я визнаю свою помилку.

— Ну й чудово, — відповіла Елла. — Ви мені допоможете згодом досліджувати туманність?

— Залюбки.

Тоді Елла обернулася до свого чоловіка:

— Розкажи, чому ти тут опинився?

— Другий попав у біду, — коротко відповів Сева, — і треба було негайно його виручати. От ми й зробили це. З допомогою наших нових друзів.

— А в яку біду ви попали, капітане?

— У полон до піратів.

— До піратів? — здивовано перепитала Елла. — Але ж ви їх перемогли давним-давно.