— Тим паче, — сказав Петров, — повинна ж бути якась дисципліна. Я н-несу відповідальність і за машину, і за тебе, Річарде.

— Я б сам поїхав у минуле, — озвався Громозека, — але я ніяк не поміщуся в машині часу.

— Усе зрозуміло, — перебила його Аліса. — Полечу я.

Всі засміялися, і ніхто не став її слухати всерйоз. Аліса дуже образилася, мало не розревлася, і тоді, поки Петров із Річардом переконували один одного, кому їхати першим, Громозека обережно відтяг Алісу щупальцем убік і прошепотів:

— Слухай, дівчинко, я ж тебе запросив сюди не зовсім безкорис ливо. Я гадаю, що тобі ще доведеться з’їздити в минуле. Не зараз, а пізніше. І тоді на твою долю випаде найскладніша робота. Яка — говорити ще рано. Але присягаю тобі всіма чудовиськами космо су, що у вирішальний момент командувати парадом будемо ми з тобою.

— Авжеж, — буркнула Аліса. — Ми тут уже шість днів, а після завтра відлітає вантажна ракета на Землю, і для мене в ній виділе но місце.

— Ти мені не віриш? — здивувався Громозека і пустив жовтий дим із ніздрів. — Ти ставиш під сумнів чесне слово самого Громозеки? Тоді, виходить, я глибоко помилявся. Ти недостойна тієї честі, яку я для тебе приготував.

— Достойна, достойна, — відповіла мерщій Аліса. — Я мовчатиму.

Вони повернулися до часовиків.

— Отже, т-так, — мовив Петров, дивлячись просто у вічі Річарду, ніби гіпнотизуючи його. — Завтра вранці я лечу в минуле. Для почат ку ми заглянемо в той момент, коли епідемія вже бушувала на Колеїді. Політ буде короткий. Не більш як півгодини. Я нікуди не відхо дитиму від машини і повернуся, я-ак тільки що-небудь розвідаю. Як що все закінчиться щасливо, наступний політ у минуле буде довший. Ясно?

— Але ж, Михайле Петровичу… — почав було Річард.

— Усе. Краще перевір систему безпеки, як не хочеш, щоб твій начальник застряв посеред мандрівки.

— Головне, — сказав Рррр, який чув усю суперечку, — привезіть звідти свіжу газету. Або навіть кілька свіжих газет.

— Неодмінно, — пообіцяв Петров. — Що іще?

— А ще нам доведеться зайти в мою лабораторію, — сказав лікар, схожий на садову лійку, — і пройти гіпнотичний курс навчання тамтешньої мови. Це забере години зо дві. І вам може знадобитися.

Наступного ранку Аліса прокинулася від дзижчання, ніби величезна бджола літала над самісіньким наметом. Було холодно, вітер гойдав запону, і Громозека вовтузився на підстилці, посмикуючи щупальцями вві сні, наче щеня лапами.

— Алісо, — почувся тихий голос із-під запони. Нижній край її відігнувся, і в отворі блиснуло бузкове око Рррр. — Хочеш подивитись, як випробовують машину часу?

— Ще б пак! — прошепотіла у відповідь Аліса. — Я зараз. Тільки вдягнуся.

— І тепліше, — озвався раптом Громозека, не розплющуючи очей.

Слух у нього був надзвичайний. Навіть уві сні.

— Ти його розбудила? — спитав Рррр.

— Ні, він спить. Просто він ніколи не перестає про мене турбуватися. Він слово дав моєму батькові.

Аліса вилізла з намету. На землі плямами лежав голубий іній.

Намети ще були застебнуті, лише над крайнім, у якому була кухня, підіймався димок. Табір спав.

Сонце тільки-тільки вибралося з-за схожих на густий гребінець із виламаними зубцями гір, тіні були довгі, і розкопане археологами містечко здавалося бузковим, як око Рррр.

Аліса підбігла до машинної будівлі, з якої долинало низьке дзижчання.

— Я думаю, — тріскотів без угаву Рррр, котрий біг позаду, як ко шеня, — що часовики вирішили запустити машину без свідків. Щоб було якомога менше шуму. Вони дуже обережні і, я сказав би, дивні й скромні люди. Але я вважав своїм обов’язком розбудити тебе, Алісо, бо ти мій друг, а без друга я не маю морального права спостерігати, як найперша людина вирушить на сто років назад і дізнається, що ж ста лося з цією нещасною планетою… Обережніше!.. Якщо вони нас поба чать, вони можуть нас узагалі вигнати…

Та було пізно. Петров, одягнений у довгий халат, у високому капелюсі, як носили на Колеїді перукарі, виглянув із дверей машинної будівлі й побачив Алісу та Рррр.

— А я думав, що ми нікого не розбудили, — сказав він весело. — Ну, якщо вже ви такі здогадливі, лізьте сюди — на вулиці холоднеча страшна. Громозека спить?

— Спить, — відповіла Аліса.

— От і добре. А то він улаштував би мені урочисте вирядження, з музикою і промовами. А ми всього-на-всього починаємо дослід. Ідіть сюди.

У внутрішньому приміщенні біля розчинених дверцят у кабіну часу стояв Річард і натискав по черзі на всі кнопки, а потім дивився, що відповідають на це прилади на пульті керування.

— Все готове? — спитав Петров.

— Так. Можете йти. І все-таки востаннє прошу вас…

— І не п-проси, — відповів Петров і насунув на лоба капюшон. — Навряд чи я буду схожим на справжнього перукаря, але я не збираюся відходити далеко від машини.

Річард випростався, побачив Алісу й маленького археолога.

— Доброго ранку, — привітався він. — Ви уже встали? — Він був так заклопотаний перевіркою машини, що навіть не дуже здивувався.

— До побачення, д-друзі, — мовив Петров. — На сніданок повернуся. Ото вже Громозека здивується!

Петров зайшов у кабіну, засунув за собою прозорі дверцята.

Річард відійшов до пульта керування. Він нічого не чіпав на ньому — тільки стежив за показаннями приладів. Всі кнопки знаходилися в кабіні. Їх натискав Петров.

Дзижчання раптом посилилося і враз затихло. Петров зник із кабіни. Замість нього утворився згусток туману. Потім і він пропав.

— От і все, — озвався Річард. — Здається, нормально.

Аліса помітила, як Річард схрестив пальці, і здивувалася, що вчені-часовики можуть бути такими ж забобонними, як прості школярі перед екзаменами.

— Коли він повернеться? — спитала Аліса.

Вона пишалася тим, що першою побачила, як часовик відлітає в минуле. Навіть Громозека проспав цей момент.

— Через годину. — відповів Річард.

У центральній рубці часової станції стояла тиша. Аліса дістала з кишені комбінезона гребінця, зачесалася сама і запропонувала зачесатися Річардові. Він вочевидь забув це зробити вранці.

— Скажіть, — запитав Рррр, — адже там, у минулому, нема другої часової камери? Академік Петров без камери там опинився?

— Звичайно, — згодився Річард і навіть трохи здивувався з того, які наївні запитання йому доводиться вислуховувати. — Коли ми працюємо з Інституту часу, то на другому, приймальному кінці теж установлюємо таку саму камеру. Тоді подорож туди й назад проста й надійна. А от у дослідних зразках і в цій переносній камері доводиться обходитись тільки однією установкою. За цей винахід академік Петров і одержав Нобелівську премію.

— Отже, він там зараз вийшов на голе поле? — здивувалась Аліса.

Вона уявила, що Петров стоїть на очах у всіх, такий беззахисний і самотній, і їй стало за нього страшно.

— Приблизно так і є, — відповів Річард. — Спасибі за гребінець.

— Будь ласка.

— Але він позначає точку, в яку прибув у минуле, і, коли повернеться, стане точнісінько в те саме місце. І запам’ятовувальний пристрій відразу дістане сигнал: мандрівник у часі вернувся і готовий до перельоту. І спрацює автоматика. Навіть моєї участі в цьому не знадобиться. Я так тут стою, про всяк випадок.

— А коли не він прийде на це місце? Якщо випадково корова туди зайде? — поцікавилась Аліса.

— Доречне запитання, — відповів Річард. — Якщо на це місце стане інша людина або тварина, то сюди надійде сигнал: “Об’єкт у полі дії камери не той, який полетів у минуле”. І тоді установка просто-напросто не спрацює.

— Ну, а якщо його поранено, якщо він не зможе випростатися, а зможе тільки приповзти туди? — не здавалась Аліса.

— Не говори дурниць! — розсердився раптом Річард. — Все може статися. Через те я й хотів туди полетіти замість Михайла Петровича. А ти ставиш безглузді запитання.

Аліса замовкла. Запитання були не такі вже й безглузді. Вона підійшла ближче до камери і заходилася роздивлятися кнопки керування. Всередину вона заглядати не стала, бо в будь-яку мить міг з’явитися Петров, і тоді б вони зіткнулися.