— Може, це теж мандрівники в часі, як на Шешинеру? — спи тав я.

Аліса перейшла на другий бік кают-компанії і заглянула в протилежний ілюмінатор.

— Ось вони! — вигукнула Аліса. — Я так і думала. Вони пройшли крізь корабель і навіть не помітили.

Я перебіг через кают-компанію. І справді, мушкетери, ніби нічого й не сталося, віддалялися від корабля, і їхні шпаги виблискували під світлом двох місяців. Вони проминули скелю й сховалися в ущелині…

— Ходімо на місток, — сказав я Алісі. — Звідтіля краще видно.

— Ходімо, — згодилась Аліса і взяла з дивана книжку, яку читала цілий вечір.

Книжка називалася “Три мушкетери”.

Я почав про щось здогадуватися.

— Дай сюди книжку, — попросив я Алісу.

На ходу я розгорнув її. Розгорнув якраз на картинці, де був намальований один із мушкетерів — д’Артаньян у плащі і при шпазі.

Коли ми збігли на місток, Полосков, що стояв біля великого ілюмінатора, підняв руку й поманив нас до себе.

За ілюмінатором, посеред рівнини, стояла тонка берізка, і на вітрі її листя тріпотіло, немов живе. Довкола берізки росла трава, а під корінням дерева виднілася шапинка великого підберезника.

— Це щось знайоме, — мовив Полосков задумливо. — Десь я це бачив.

— Знаю де, — обізвалась Аліса. — Це улюблена листівка Зеленого. Вона висить у нього над ліжком у каюті, і він завжди дивиться на неї і читає вголос вірші: “Іде-гуде Зелений шум…” — Міражі, — сказав Полосков.

— Авжеж, — погодився я. — Звичайно, це міражі. І говорун не помилився, коли голосом Другого капітана попередив нас про міражі. Але хто і чому їх робить? Кому ми маємо дякувати за рідкісну розвагу?

Береза розтанула в темряві, а з далекого схилу гори в напрямку до “Пегаса” рушила дивна процесія. В ній були люди, фіксіанці, істоти з невідомих нам планет і зірок, роботи, звірі. Юрба міражів оточила корабель, ніби не помічаючи його. Вони проходили крізь нього, розчинялися, роздвоювались, проходили один крізь одного.

— Тату, — сказала Аліса, — ходімо подивимося на них зблизька.

— І звідси видно, — заперечив я. — Ми ж не знаємо їхніх властивостей. А раптом вони не такі вже й безтілесні, як здаються.

Ми довго дивилися на процесію привидів, а коли на рівнині нікого не стало, Аліса знову заходилася канючити:

— Ну, тату, ну спустімося, ще не пізно. Он, поглянь, тільки один міраж залишився — д’Артаньян.

І справді, на спорожнілу долину вийшов один-однісінький мушкетер і почав у задумі походжати неподалік від корабля.

— Ідіть, — зважився тоді Полосков. — Тільки далеко від “Пегаса” не відходьте. А я дивитимусь, щоб із вами чого-небудь не сталося.

Полосков, як завжди, вгадав моє бажання. Звісно, мені дуже кортіло поглянути на привидів зблизька. Я тільки непокоївся, аби чогось не трапилось з Алісою. Але піти без неї — це посваритися надовго. Вона вважала міражі своїми — адже вона першою вгадала трьох мушкетерів.

Ми спустилися по трапу на рівнину. Вона була геть безлюдна. Д’Артаньян кудись пропав.

— Зачекаємо, — сказала Аліса. — Напевно, вони знову прийдуть.

Я підійшов до того місця, де недавно росла берізка. На землі лежа ли лише кругленькі камінці — ні травинки, ні листочка.

— Дивись, тату, хто йде, — вигукнула Аліса. — Ти тільки по думай!

Я підвів голову й здригнувся. Назустріч ішов я сам, тримаючи за руку Аліску. Причому ми обоє були без скафандрів, у капцях, і, здавалося, нам зовсім не потрібне було повітря.

Аліса побігла назустріч самій собі.

— Стій! — крикнув я їй. — Ти куди?

Та Аліса вже добігла до свого двійника і з розбігу пролетіла крізь міраж, спіткнулася об камінь, упала на коліна. Міраж відразу зник.

Поки я поспішав на допомогу Алісі, виник новий міраж. Він швидко рухався до Аліси, наче хотів її схопити. Цього разу міраж вдавав доктора Верховцева. Капелюх його був насунутий на очі і гострі вузькі плечі підняті аж до вух.

Я встиг стати між міражем і Алісою, затуляючи її, бо я зовсім не був певен, що Верховцев — тільки міраж.

Але доктор не помітив Аліси. Він пройшов майже поруч, усміхаючись, ніби побачив когось. Я подивився йому вслід. Назустріч Верховцеву йшов товстун у чорному шкіряному костюмі. Вони простягли один одному руки і, нахиливши голови, засперечалися про щось.

Аліса підвелася і взяла мене за руку.

— На цій планеті не збережеш таємниці, — мовила вона. — Зате ми тепер знаємо, що товстун із Верховцевим знайомі і недаремно вони обидва просили в нас говоруна.

Міражі розмовляли безгучно, а з другого боку до нас наближався ще один міраж. Він удавав трьох капітанів. Але не кам’яних, як ми бачили їх на планеті імені Трьох Капітанів, а справжнісіньких, у синіх мундирах космічного флоту. Капітани зупинилися, взялись за руки, немов прощалися. І одразу ж розчинилися, зникли. Замість них на рівнині виник один капітан. Другий. Високий, тонкий, із горбатим носом. Капітан стояв нахмурившись, ніби міркував про щось. На плечі в нього сидів говорун. Капітан окинув поглядом долину і мерщій рушив до ще одного міражу, що виник на обрії. Міраж був космічним кораблем блакитного кольору, і на борту в нього була викладена коштовним камінням велика темно-синя чайка. І ці міражі розтанули… Зник і Верховцев із товстуном.

Аліса сказала:

— Я ніколи ще не бачила такого красивого корабля.

А в навушниках у мене прозвучав голос Полоскова:

— Послухай, професоре, ти коли-небудь бачив такий красивий корабель? Це, напевно, “Синя чайка” Другого капітана.

— Авжеж, — підтримала Аліса. — Може, він ховається десь тут? Треба буде його знайти.

На обрії, там, де стояла “Синя чайка”, спалахнуло яскраве світло. І ми побачили, як корабель підіймається над планетою.

— Полетів твій міраж, — мовив Зелений. — Я так і думав.

— Схоже на те, що “Синя чайка” полетіла звідси, — погодився з ним Полосков.

Я нахилився над тим місцем, де Аліса впала, поспішаючи до наших двійників. Я нахилився, бо мене здивувала одна річ: два кругленьких камінці раптом поволі покотилися, наче їх хтось підштовхнув. Але ж нікого поряд не було. Навіть вітер ущух. Я простяг руку, щоб підібрати камінець, та він покотився швидше і відкотився далеченько. І враз із нього почав рости міраж. Спочатку туманний, прозорий, але потім він перетворився в леді Вінтер. Леді Вінтер побігла до гір, підібравши розкішну спідницю.

— Не втечеш, — сказав я вголос. — Так я й думав. Адже чудес не буває!

Я стрибнув уперед, ніби хотів схопити міледі. Тої миті, коли я впав на те місце, де вона була, міраж зник. Під руками в мене лежав круглий камінець.

— Що з тобою? — здивувалась Аліса. — Чому ти ганяєшся за міледі?

— Я її спіймав, — відповів я.

Зелений усміхнувся:

— А дзуськи. Вашої міледі нема й сліду.

— Вона у мене в руці, — мовив я. — Зараз повернуся на корабель і все вам поясню.

У кают-компанії я поклав на стіл круглий камінець і ще п’ять таких самих, що їх я підібрав дорогою до корабля. Камінці лежали смирно, в ряд. Звичайнісінькі собі камінці, завбільшки як картоплина та й формою схожі на картоплю.

— Дозвольте відрекомендувати, — почав я, — жителів цієї планети.

— Живі істоти? — здивувався Зелений. — Ніколи б не подумав!

— І з надто цікавою здатністю. Вони можуть створювати зорові ілюзії — копії людей, предметів, причому не тільки тих, що бачили, наприклад, трьох капітанів або доктора Верховцева, а й уловлювати образи, які живуть в уяві людей. Ось, скажімо, Аліса читала “Трьох мушкетерів”, дивилася на картинки в книжці, уявляла собі, якими ці мушкетери повинні бути, і ми їх побачили. Адже вони, Алісо, точнісінько такі, як ти їх собі уявляла?

— Точнісінько-преточнісінько такі, — відповіла Аліса.

— Навіщо цим камінцям потрібні міражі, як вони їх роблять, поки що невідомо.

— Може, їм просто нудно? — запитала Аліса. — Лежать вони собі на голій землі і нудьгують. А будь-який відвідувач, будь-який гість для них — просто чудова розвага.

— Все може бути, — згодився я. — То шукатимемо тут чи полетимо до третьої планети?