Професор Ейр Літтл міг би пишатись: його вчення про критичні точки підтвердилося блискуче. Вибуху однієї атомної бомби вистачило, щоб змінити весь хід атмосферних процесів у місці зародження циклону, скерувати вітер і воду далеко від того місця, на яке вони мали обрушитись. Але не давав втіхи такий успіх: Сан-Клей гинув, гинули люди. І коли б не втручання професора Літтла, коли б старий не приїхав у містечко завчасно, кількість жертв була б набагато більшою.

Сигнал лиха, переданий службовими лініями зв'язку, спричинився тільки до того, що більшість урядовців чкурнули з містечка, лишивши його напризволяще. Професорові довелося самочинно взяти на себе обов'язки мера і начальника поліцейського комісаріату. Він наказав поліцаям зупиняти машини, викидати геть вантаж і садовити людей. За його розпорядженням в порту було розкрито склеп торговельної фірми «Байєрс і К°» і забрано звідти та роздано населенню кілька тисяч рятувальних поясів. Нещасні вдерлися до старовинного замка, який належав містерові Кейз-Олу. Тільки ця, оточена товстелезними мурами, споруда на високому горбі й могла захистити людей від розбурханої стихії.

Літтлу скорялись усі. Ним керував одчай, несамовите бажання хоч якось спокутувати власну провину, а для людей, що розгубились і втратили надію на порятунок, така рішучість та наполегливість були свідоцтвом мужності, яка підтримує й надихає.

Рефрижератор добрався до рятівного горба глупої ночі. Вітер ущух, зате дощ періщив без упину. Вода залила всі вулиці й поступово підповзала до замка містера Кейз-Ола. Але його товсті мури могли витримати який завгодно натиск хвиль. Треба було спішно насипати дамбу тільки перед головною брамою та ще в кількох місцях.

Не питаючи про згоду, новоприбулих негайно мобілізували на цю роботу. Лише через кілька годин, коли небезпека була усунена, люди дозволили собі відпочити.

Розвиднялось. Власне, за годинником ранок настав уже давно, але сонячне світло не могло прорватися крізь суцільну запону хмар та дощу. Тільки й того, що імла посвітлішала, стала попелястою. В цьому примарному освітленні старовинна фортеця проступала химерним масивом, прямовисною скелею, яка, здавалось, ось-ось упаде та й розкриє ще ширший отвір у небі, повному води.

В замку містера Кейз-Ола, в тих заповітних покоях, куди не ступала нога жодного сан-клейця, зараз було повно людей. Забиті були горище й льохи, комірчини й стайні. А ті, хто не потовпився під дах, стояли на подвір'ї по коліна в воді.

Наступного дня, коли злива почала вщухати, професор разом з Тессі виїхали у Дайлерстоун катером.

Тессі Торн шукала борців. У Сан-Клеї вона побачила, на що здатні люди, коли йдеться про життя та смерть. В однім строю стояли чоловіки й жінки, молоді й старі, представники різних національностей і різних фахів. Нема сумніву, що коли б кожен монієць знав, яке лихо насувається на весь світ, усі так само рішуче постали б проти атомних, водневих та антиречовинних бомб — проти війни.

Вже зовсім по-іншому згадувала Тессі оту жінку, що не побоялась говорити людям правду. Її щирі слова впали жалюгідною краплинкою на твердий камінь, що розплескалась і нібито зникла без сліду. Але коли вслід за цією краплинкою впаде друга, третя, тисячна, мільйонна — справдиться прислів'я, що вода камінь довбе. Треба тільки знати, як та куди скеровувати оті краплинки. А це й допоможе зробити таємничий Комітет Захисту Миру.

Отак замислившись, Тессі йшла вулицями Дайлерстоуна і незчулась, як опинилась біля свого дому. Цілком машинально дівчина поглянула, чи стоїть на місці «Ластівка»… і її очі стрілися з очима Люстіга. Білявий шофер сидів у старій машині і жував бутерброд.

«Мабуть, побачив мою рожеву «Ластівку» та й зупинився поруч», — подумала дівчина і вже хотіла підійти. Але відразу ж і змінила намір: юнак може подумати про неї казна-що.

Оці роздуми тривали хіба кілька секунд. Потім дівчина з добре зіграною байдужістю ковзнула поглядом по строкатій бинді автомашин уздовж тротуару, обернулась і вже зробила крок, коли раптом почулося тихе:

— Тессі!

— Ну? — кинула холодно.

— «Мене не впізнають!» — сказав якийсь лорд… Та хоч підійдіть сюди!

— Ах, це ви, лорд-рефрижератор?! — Тессі охоче підхопила іронічний тон бесіди, щоб приховати своє збентеження.

— Я чекаю вас понад вісім годин.

— Дуже мило! — вона підійшла, сперлася на машину. — А де квіти?

— Зів'яли. Довелося викинути.

— То, мабуть, треба купити ще.

— Я теж такої думки. Прошу, сідайте до моєї карети, та й поїдемо разом.

— Пізно… — розчаровано промовила Тессі, ніби й справді збиралася поїхати.

— Ат, хіба це пізно? — Люстіг одчинив дверцята своєї машини, рішуче взяв Тессі за руку.

— Досить жартів! — сказала дівчина вже серйозно. — На добраніч!

— Стривайте… Пам'ятаєте: «Завертай! Став поперек дороги!» Хіба я тоді не виконав ваше прохання?

— То була зовсім інша справа.

— Ні, не інша… — він похмурнів, зітхнув і, озирнувшись, сказав тихо: — Тессі, мені потрібні, власне, не ви. Я хочу бачити професора Літтла.

— Літтла?! Ви поспішили спродати палац у Ріо-Айр, а тепер хочете вбити того, хто склав брехливий прогноз?.. Ви помилилися, сер: я не особистий секретар професора, а тільки жалюгідний шофер.

— Не викручуйтесь, міс Тессі. Я добре знаю, що ви — лікар, дочка академіка і майбутня баронеса. Якщо я дозволив собі зараз говорити надто вільно, то тільки в пам'ять отієї ночі під Сан-Клеєм і щоб підтримати ваш тон бесіди. Повторюю: мені треба бачити Літтла і в дуже серйозній справі.

— Навіщо він вам?

Люстіг глянув на тротуар, по якому сунула густа юрба, легенько хитнув головою.

— Може, від'їдемо хоч на квартал?..

Тессі рвучко відчинила дверцята «Ластівки».

— Сідайте!

Аж коли виїхали на Кільцеву магістраль, за місто, дівчина звернула до узбіччя й зупинила машину.

— Слухаю вас, Люстіг.

Може, це було дуже нерозумно: поїхати серед ночі з малознайомою людиною. Але Тессі не боялась. Вона відчувала, що справа дійсно невідкладна й важлива.

— Ну, Люстіг!

— Так, міс Тессі… Я розмірковую, як почати.

— Починайте просто.

— Просто?.. Ну, гаразд, я розповім вам просто, але знайте, що ваше необережне слово може привести мене на каторгу.

— Ви мене ображаєте, Люстіг!

— Не хотів би цього… Так ось, ви зробили цілком правильно, що вивезли професора Літтла. Сьогодні підписано ордер на його арешт. Йому інкримінують хабарництво, спілкування з гангстерами, узурпацію влади в Сан-Клеї і ще багато інших провин. А справжня причина — хочуть знищити або ізолювати небезпечного свідка експерименту з атомною бомбою на півострові Койтерс…

— Слушно… То навіщо ж вам Літтл?

— Ми хочемо, щоб люди узнали правду про трагедію Сан-Клея.

— Хто це — ми?

— Не запитуйте, міс Тессі, я не маю права відповідати. Скажу тільки одне: ми — проти війни.

«Комітет Захисту Миру?!» — хотілося крикнути Тессі. Але вона промовчала.

— Власне, з професором Літтлом зустрічатись особисто навіть не варто. Я тільки хотів би попросити його, щоб він написав статтю. Її буде надруковано повністю, без жодних виправлень і скорочень.

— У якій газеті?

— «Полум'я».

— Не знаю такої.

— Це нелегальна, комуністична.

— А ви знаєте, що спіткає Літтла після такого виступу?

— А ви знаєте, що чекає на нього, коли його схоплять зараз?

Запала пауза. Тессі відчувала: так, Люстіг правий. Тільки нелегальна газета й може надрукувати правду про історію «фальшивого прогнозу». І це буде не краплинка на байдужий камінь, а відро холодної води на голову тих, що розмахують атомними бомбами.

— Гаразд, Люстіг. На коли потрібна стаття?

— Якнайшвидше.

— Точно обіцяти не можу, але все ж приїздіть на це місце завтра, о вісімдесятій годині.

— Дякую, міс Тессі. А тепер я піду. Краще, щоб нас не бачили зайвий раз удвох.