Надвечір дванадцятого дня Першого місяця 16 року Атомної ери автострадою в напрямі Дайлерстоуна неквапно сунув рефрижератор з написом на бортах: «Містер Плайв-Ау. Фрукти».

Це був гігант серед машин. Кожне з його коліс було завтовшки й заввишки з людину. Атомний двигун цього колоса міг би цілком вільно рухати корабель, а на даху фургона помістився б чималий танцювальний майданчик.

Такому велетню не загрожувало ніщо. Могутні стальні буфери, невелика швидкість і неймовірна потужність робили його схожим на якогось доісторичного панцерника, що міг просуватися через джунглі напролом, не завдаючи собі жодної шкоди.

Може, саме через це шофер, широкоплечий юнак з білявим розпатланим чубом, зовсім байдуже позирав на страшну хмару, яка сунула з правого боку напереріз автостраді.

Але чим ближче підповзала хмара, тим серйознішим ставав юнак. Нарешті, він штовхнув у бік напарника, що дрімав на широкому сидінні.

— Тедді, поглянь, яка хмара суне!

Той схопився, протер очі і подивився на чорну запону.

— Погано, Люстіг. Нарубає дров. Позаторік, коли я їздив з товстуном Петті, ми потрапили в отаку ж халепу. Нам, звісно, нічого. А вантажних і легкових поперекидало та потрощило чимало… Давай швидше, до моста ще далеко, його треба переїхати завчасно.

Білявий Люстіг зважив на пораду. Отут, біля гирла Атаски, завжди дмуть шалені штормові вітри, а сьогодні насувалося щось справді страшне.

Ще яскраво сяяли обидва Сонця і над автострадою повітря було чисте й спокійне. Тим різкішою здавалася грань світла й темряви на сході. Чорна, як сажа, стіна залягла прямовисно, скільки бачить око. Вгорі над нею в шаленому танці крутилися звихрені сиві пасма, внизу ткали нескінченний химерний візерунок сині блискавиці. І котився звідти глухий, безперервний грім, чутний навіть крізь гуготіння турбін рефрижератора.

— Навряд чи встигнемо… — Люстіг натиснув на педаль дужче і раптом загальмував. З полотна дороги протилежного напряму в цей бік круто звернула рожева спортивна машина і зупинилась перед рефрижератором, загородивши йому шлях.

— Ну, куди тебе чорти… — але Люстіг не скінчив лайки.

З-за керма машини вискочила молода дівчина і закричала:

— Завертай! Став поперек дороги! Швидко!

— Постривай, дівчинко! Що сталося?

Сяк-так, похапцем Тессі пояснила білявому шоферові, що треба загородити дорогу: хай усі машини звертають на Сан-Клей. Незабаром налетить ураган, який розмете, а річка Атаска затопить усе містечко. Прогноз абсолютно точний. Треба рятувати людей. Попутні машини зможуть вивезти багатьох.

— Складна справа! — почухав потилицю шофер. — Але коли треба — зробимо. Не заперечуєш, Тедді?

Доки тривала ця розмова, за рефрижератором зібрався цілий хвіст автомашин. Шофери бігли до першої машини, щоб дізнатися, що сталося.

— Пошкоджено міст через Атаску! — пояснював білявий Люстіг. — Гайда, хлопці, через Сан-Клей.

— Дякую! — прошепотіла Тессі і потиснула йому руку в знак подяки. — Ми з професором їдемо в місто, організуємо евакуацію населення, а ти тут пильнуй. Гляди ж не пропускай нікого!

І спортивна машина помчала до Сан-Клея.

Через кілька хвилин рефрижератор перегородив автостраду якраз на перехресті. Поліцаєві дорожнього нагляду, який примчав, щоб ліквідувати затор, Люстіг довів, що діє з наказу комісії Сенату, яка нібито щойно поїхала до містечка.

Поліцай відразу ж виставив знак «Об'їзд», і машина за машиною посунули на Сан-Клей. Вони спочатку дерлися на горб, потім спускалися в улоговину і, нарешті, зникали в похмурій ущелині, звідки виривалась бурхлива Атаска. Услід за машинами до сан-клейської долини повільно повзла чорна запона. Вона вже затягла півнеба, а не посвітлішала й трохи. Тільки стали яскравішими блискавиці та грім уже не гуркотів, а бухав різко й оглушливо.

— Страшна буде ніч! — стривожено сказав Люстіг. — Боюсь, коли б ураган не застукав те дівчисько десь в ущелині. Скине в прірву.

— Та не повинно б…

Обидва занепокоєно дивились на гірський хребет, який закривав сан-клейську долину: в монолітному масиві виднілась глибока розколина, немов слід від удару велетенської сокири. Там ще панувало світло.

— Їде… — стримано сказав Тедді.

З ущелини, назустріч нескінченній колоні машин, вискочила рожева плямка, осяяна останніми променями Сонць. Навіть здалеку видно було, що машину аж заносить на поворотах.

— Хвацько їздить, бісова дівчина! — захоплено сказав Люстіг. — Дивуюсь, як отой старий сич тримає її за шофера… А бідова — пальця в рот не клади!

Люстіг баляндрасив, а сам не спускав очей з рожевої машини. Вона вже піднялась на горб, коли це ушкварив такий дощ, що аж темно стало. І одночасно посипались вогненні стріли. Здавалося, сховані в хмарах бомбардувальники дочекались слушного моменту і тепер почали артилерійську підготовку залпами реактивних снарядів.

Через кілька хвилин рожева машина зупинилась біля рефрижератора. В її відкритому кузові було повно води.

— Ну, дівчинко, поїхали? — закричав Люстіг, вискакуючи з кабіни. — Лізь сюди, а крихітку почепимо на буксир.

— Постривай, друже… — дівчина схопила його за рукав куртки. — Треба їхати… але в Сан-Клей. Там жахлива паніка. Твоя машина зможе врятувати багатьох.

Періщив такий дощ, що вже за крок не було видно нічого. Волосся дівчини злиплося і звисало некрасивими пасмами, а сама вона, мокра до рубця, тепер була схожа на худорлявого підлітка, який злякався і змерз, але не хоче цього показувати.

Шофери погодилися, хоч добре знали, що через затримку в дорозі можуть позбутися роботи. Ніжні тропічні фрукти доставляються в Дайлерстоун за точним розкладом. Компанії містера Плайв-Ау начхати на всякі стихійні лиха — вона платить неустойку за запізнення з постачанням.

— Мою машину кинемо тут. Вона тільки заважатиме.

— Гаразд, — кивнув головою Люстіг.

Рожеву «Ластівку» хутенько загнали на територію бензостанції, а важенний рефрижератор тим часом незграбно розвернувся на автостраді.

Спочатку їхали мовчки, тільки обмінялися короткими: «Люстіг!» — «Тессі!» — «Тедді!». Потім Люстіг поцікавився, як професор зумів передбачити катастрофу, що загрожує містечку, і чому похопилися так пізно.

Дівчина розповіла і про електронно-обчислювальну машину, і про критичні точки. Коли вона згадала про атомну бомбу, підступно висаджену на півострові Койтерс, її супутники чудно перезирнулися, проте нічого не сказали. А незабаром розмова урвалась, бо за лясканням грому та шаленим завиванням вітру не стало чути слів.

Рефрижератор наближався до ущелини. Оскаженіла стихія розперезалася зовсім. Скрізь шаленіла вода, ревуча, пінява. Не затихаючи ні на мить, дув такий вітрище, що рефрижератор аж здригнувся, ладний перекинутись.

За ущелиною місцевість почала повільно знижуватись, і машина щораз дужче занурювалася у воду. Хвилі вже плюскотіли об кабіну, шкварчали на стінах герметичних кожухів турбін. Однак машина таки повзла вперед.

Припавши обличчям до вітрового скла, Тессі до болю в очах вдивлялася в сиву, смугасту імлу. Саме тут, перед Сан-Клеєм, стояли поодинокі будиночки, мешканці яких навряд чи встигли вибратись.

Більшість мешканців Сан-Клея лихо застукало несподівано. Дуже страшним був перший натиск урагану, який розметав сотні будинків, повивертав з корінням безліч дерев. Ще страшнішим здавався наступ громовиць. Але найнебезпечнішою була вода. Шалений вітер перепинив Атаску в ущелині перед гирлом і погнав її назад. Кам'янисті узгір'я скерували потоки в долину. А над нею періщила така злива, що човни наливало вщерть за кілька хвилин.

Від води захищатися важко — від неї треба тікати. Але тікати з Сан-Клея було вже пізно: вода перетнула всі шляхи, оточила приречених і безперервно піднімалася все вище й вище. Люди видиралися на дахи, на дерева і не знали, що це не врятує їх, бо дощ литиме понад три доби і вся долина перетвориться на шалену річку.