Айт машинально засунув руку до кишені комбінезона… і густо почервонів. Ні, не тому, що грошей не було. Кляті звички — вони так вкорінюються!
Підліток Айт уривав од шлунка дайлер, щоб купити лотерейний квиток, і, як свята, чекав на тиражне повідомлення. Юнак Айт уже скептично посміхався, але квитки купував, бо таки сподівався на щасливий випадок. Витрачав кілька дайлерів на лотерею і інженер Айт. Справді, хоч і дуже мізерна, але можливість виграшу таки була. Та колишній каторжник БЦ-105 уже не візьме з рук містера Кейз-Ола нічого, навіть порятунку від смерті!
Худий, підстаркуватий монієць, що сидів поруч Айта, витлумачив його рух по-своєму:
— Отак завжди… Найбагатша людина Монії пропонує тобі щомісяця: віддай один дайлер і візьми мільйон!.. Смикнешся до кишені — а там не вистачає якоїсь дрібнички, щоб купити отой виграшний квиток… — Він справді понишпорив у кишені і зітхнув: — Велика людина містер Кейз-Ол! Щедра!
Айта як ножем штрикнуло в груди.
«Велика?! Щедра?! Бідна, затуркана істото, ти навіть не підозрюєш, що після кожного тиражу Кейз-Ол кладе собі до кишені кільканадцять мільйонів дайлерів чистого зиску!..»
— Могутня людина!.. — тоскно вів своє дідуган. — Що ми проти нього? Комахи!.. Захоче — ощасливить. Захоче — роздушить…
«Ні, як комаха, буде розчавлений містер Кейз-Ол!..» — хотілося крикнути Айтові.
А в вухах мимохіть лунали тоскні інтонації голосу старого монійця. Айт вийшов з вагона електрички і, не маючи жодної монети, пішов пішки через весь Дайлерстоун аж у найзлиденніший район міста — Броклайн.
Яким простим здавалося все там, на Зорі Кейз-Ола: тільки б звільнитись, а тоді…
«Ну, й що тоді? Тебе запхали на каторгу за першу спробу помститись. Ти звільнився. Але як же помститися містерові Кейз-Олу, якщо навіть побачити його — неможливо?..»
Тоскно було в Айта на душі, коли він підійшов до похмурого, облупленого будинку на Броклайн, 716.
— «Майстер Корк, — прочитав він на іржавій табличці біля в'їзду в двір. — Гараж».
Ні, цей майстер, мабуть, навряд чи викує ключ до палацу містера Кейз-Ола.
Інженер Айт міняє вигляд
Згас, потьмянів екранчик, може, щоб дати спочинок глядачеві, а може, перезаряджалися касети. Павло Сєдих сидів приголомшений, нездатний зробити бодай рух.
Біофільм пірейців так вплинув на юнака, що в його душі ще й досі вирували гнів і зненависть проти невідомого містера Кейз-Ола, жевріла гірка любов до золотоволосої красуні Мей. Ніякі книги, ніякі фотографії не могли дати яскравішого уявлення про чужу далеку планету, ніж це зробив біоскоп.
Юнак дуже втомився. Йому здавалося, що він сидить у цьому кріслі вже кілька діб. Хотілося їсти й спати.
«Постривай… А оті сірі несмачні кульки, що сковують тіло і дають мозкові особливу ясність думки? Чи не допоможуть вони зараз?»
Сірими кульками завідувала четверта кнопка зліва на нижньому боці щита. Юнак натиснув на неї — і чергові важільки охоче нагодували і напоїли його.
Відчуваючи наближення знайомого стану солодкого заціпеніння м'язів, Павло швиденько вмостився в кріслі, простягнувши ноги, і ввімкнув екран. На мить все довкола запнула імла. Потім вона розвіялась.
Напівтемрява. Тривожно метляється полум'я нечисленних смолоскипів. Метушливо стрибають на вологих кам'яних стінах круглого високого приміщення зловісні тіні. Стоять навколо люди в чорному. Ні, не люди, а якісь опудала, запнуті чорним — і тільки в прорізах гостро виблискують очі.
— Я, нікчемний черв'як… — лунає гучний басовитий голос. Відлуння підхоплює його, несе кудись низькими склепінчастими коридорами, що сходяться отут зіркою, дивно змінює і повертає назад притишеним шерехом:
— …Я, нікчемний черв'як…
Ні, то промовляє не відлуння! То, стоячи на колінах перед опудалами в чорних мішках, повторює слова страшної присяги бліда людина в сірому комбінезоні.
— Я, безіменний, що звався колись інженером Айтом…
— Я, безіменний… — голос інженера уривається, тремтить. Його виснажені нерви збуджені до краю. Здається, ще одна мить — і вирветься з грудей істеричний зойк.
— Я, врятований від смерті Братством Синів Двох Сонць…
Гримить голос, гримить… Котиться відлуння. Воно глухе, мов катакомби середньовічної каналізації під Дайлерстоуном.
— Присягаюсь!
І в цю урочисту мить раптом хтось чхнув.
Сердито гойднулися тіні. Одна з постатей зігнулась і відійшла вбік. Айт упізнав: то не витримав товстий майстер Корк — у нього нежить.
Змахнула крильми та й полетіла геть екзальтована піднесеність. Од горла відкотився клубок, що не давав говорити. Феєрія зникла — лишилося брудне, вологе підземелля, смердючі смолоскипи, люди в накидках зі штучного шовку.
«Навіщо весь цей маскарад?! — з несподіваною огидою подумав Айт. — Каторжника з Зорі Кейз-Ола не треба підігрівати для помсти!»
— Присягаюсь боротися за справедливість!
— Присягаюсь!
— Присягаюсь знищувати капіталістів і комуністів!
«Одначе, — подумав Айт, — здається, я потрапив кудись не туди».
— Присягаюсь, — твердо і голосно промовив він, — жорстоко помститись трильйонерові Кейз-Олу за все лихе, що він вчинив людям, і не шкодувати свого життя для цього.
Чорні постаті заворушилися.
— Безіменний! Повторюй слова присяги!
— Я вже присягнув, — байдуже відповів Айт і підвівся. Серед чорних постатей хвилею пройшло сум'яття.
«Хто його пастир?» — «Майстер Корк». — «Де він?» — «Корк, ідіть сюди!»
— Безіменний, стань на коліна! Відповідай, ти комуніст?
— Ні. Але комуністів убивати не буду. Вони не зробили мені нічого лихого.
— Безіменний! Братство подарувало тобі життя, Братство й забере його за непослух!
Айт схрестив руки на грудях і глузливо похитав головою:
— Кому ви погрожуєте? Каторжникові з Зорі Кейз-Ола?.. Що ви мені можете зробити?!. Заб'єте?.. Так я і сам жертвую своїм життям, щоб помститися найлютішому ворогові… — він обвів поглядом чорну юрбу. — Я думав, ви справжні Сини Двох Сонць. А ви…
Запала пауза. Потім почувся шепіт, і знову настала тиша.
— Безіменний, іди в отой тунель і чекай нашого вироку.
— Гаразд, — Айт покірно пішов у вказаному напрямку. Йому було цілком байдуже все, і ніщо не лякало.
Він згодився на пропозицію майстра Корка, бо сподівався, що таємне Братство Синів Двох Сонць, про яке стільки говорили в Монії, допоможе йому досягнути мети. Мабуть, і Братство мало якийсь план щодо нього, бо з базікання товстуна Корка з'ясувалось, що втечу Айта було заплановано заздалегідь. Але неофіта чекало розчарування.
Йому хотілося бачити справжніх месників, людей, які готові були б гордо й сміливо загинути за свої переконання. Товстун Корк, який тільки й говорив про ціни на бензин та про свавілля монополій, здавався спочатку неприємним винятком у Братстві. Але тепер стало ясно, що решта під чорними балахонами теж дбають тільки про свої крамнички та майстерні, ненавидять монополістів, які їх душать, і бояться комуністів, бо ті виступають проти приватної власності.
— Знищувати комуністів! — прошепотів Айт. — Ні, на це я не піду. Що вони мені зробили?
Більшість каторжан на Зорі Кейз-Ола були комуністами. В Айта лишилися найкращі спогади про цих хлопців, які ділилися всім, що мали: і балоном кисню, і краплиною оуе.
В хвилини, коли дозволялося скинути скафандри в герметичних каютах, Айт залюбки розмовляв з комуністами, погоджувався з багатьма їхніми доказами і, коли б вони не висміяли його планів помсти Кейз-Олу та взагалі індивідуальний терор, може, і сам з часом пройнявся б їхніми переконаннями.
Айт не поділяв повністю поглядів комуністів, але розлучився з ними не як ворог.
— Безіменний, іди сюди!
Айт повільно підійшов. Він був цілком певний, що його не заб'ють і не вчинять нічого лихого.
— Стань на коліна, безіменний!
Айт скорився й цьому наказові.
