Все ближче до ракети-поштаря… Вона була прип'ята до причальної площадки, далеко від населеної частини штучного супутника. Вхідний люк її лишився незамкненим. Однак Айт звів подих лише тоді, коли загвинтив усі вентилі і шлюзову камеру заповнило повітря.

Ввімкнувши світло в кабіні, інженер зразу збагнув: досі йому допомагало чуже лихо — над пультом керування виблискував новим металом щойно заварений отвір. Мабуть, ракету пронизав випадковий метеорит, що прорвався через загороджувальний вогонь протиметеоритних гармат. Чи не пошкодило їх часом?

Ні, вся автоматика працює бездоганно, в касетах повно снарядів.

Хай тепер тільки спробують викурити Айта з ракети: протиметеоритні гармати розстріляють кожного, хто наблизиться до неї хоч на милю. Але й прискорити втечу інженер не міг: тільки в цілком певний час з цілком певною швидкістю має відчалити космічний корабель від Зорі Кейз-Ола, щоб досягнути потрібної точки на поверхні Пірейї. А до цього моменту, як вказував індикатор на пульті керування, лишилося півгодини.

Оці півгодини коштували Айтові чи не стільки ж здоров'я, скільки й ті чотириста сімнадцять діб, які він пробув на Зорі Кейз-Ола.

Ще двадцять хвилин… Десять…

Айт скинув скафандр каторжника і переодягнувся в запасний, що призначався для пілота, витягнув з панорамного локатора стрічку з географічними картами Пірейї на той випадок, якщо розрахунок Проута виявиться хибним і доведеться потрапити не в Монію, а в якусь іншу країну, і ліг у довгу вузьку скриню для пошти, герметично відокремлену од кабіни.

Тепер усе мали вирішити автомати. Електронно-обчислювальна злагода вестиме ракету визначеним курсом і в потрібну мить викине в простір людину в скафандрі з парашутом для поштових пакунків.

Може, це станеться надто рано, і тоді Айт спалахне метеором над рідною країною. Може — надто пізно, і він знову потрапить до рук поліції містера Кейз-Ола. Все залежатиме від волі машини.

Але чи має машина волю?.. В її кристалічних тріодах перебігали електричні заряди, розподілялися тим чи іншим чином, покірні заздалегідь складеній програмі. Вони скорялися волі, розумові, знанням інженера Проута в даному разі, а визначали своєю взаємодією долю і життя інженера Айта, який прагнув жити, щоб помститись і за себе, і за мільйони інших скривджених.

Ось і збігла остання хвилина — сто надзвичайно довгих секунд. Глухо загуркотів метал: у камерах почався ядерний розпад.

Гуркіт усе дужчав. Для Айта він звучав як музика, як світлий гімн перемоги.

Каторжник БЦ-105 утік з найстрашнішої каторги, з якої досі ще ніхто не тікав.

Екранчик погас. Як із далекої-далекої подорожі, повертався Павло до дійсності. Його думки й поривання лишилися там, у ракеті-поштарі, що мчала зараз у стратосфері над Пірейєю, рятуючи каторжника БЦ-105.

Затамувавши подих, Павло знову натиснув на кнопку під екранчиком…

…Над ним з гуркотом, зі свистом промчало щось велике, розжарене до червоного.

Айт відчував, що кудись падає, падає нестерпно довго. Йому було жарко й задушно, до горла підступала нудота.

Та ось якась могутня сила смикнула його за пояс, почала запихати в скафандр так, що аж п'яти заболіли. Залізними лещатами стиснуло скроні. Гарячим туманом запнуло очі… То автоматично розкрився парашут, загальмувався рух і почала повертатися сила тяжіння.

Тіло стало неповоротким, неслухняним. Руки й ноги, здавалося, налиті свинцем.

«Чи ж правильно розрахував траєкторію інженер Проут? — стурбовано думав Айт. — Я не згорів, це вже добре. Але де доведеться спуститись?»

Ракета-поштар, з якої його автоматично викинуло кілька хвилин тому, мабуть, уже брязнула на планету і перетворилася на шматки покрученого металу — ясно, що інженер Проут завбачливо вимкнув посадочні автомати. Якби вона згоріла дощенту або пірнула в море, тоді не лишилося б жодного сумніву, що каторжник БЦ-105 загинув при спробі втекти.

Швидкість руху поступово спадала. Парашут уже пронизав більшу половину атмосфери і тепер зустрічав значний опір повітря. Хмарна запона ще закривала поверхню планети, та ось впала й вона.

Внизу в темряві замерехтіли вогні. Вони то тяглися ланцюжками на довгі гони, то групувалися в туманності. Освітлені автостради, які з цієї страшної високості здавалися білими павутинками, тяглися аж ген за обрій — туди, де в небі палахкотіли заграви. І тільки ліворуч панувала темрява. Мабуть, там було море, ліс або пустеля.

«Так, це Монія… — думав Айт. — Ніде немає такої густоти населення, як у нас».

Парашут зносило вітром до якогось селища. Зустріч з будь-ким загрожувала найнеприємнішими наслідками, тому Айт потягнув за стропи, прискорюючи спускання. Через кілька хвилин його ноги торкнулися поверхні.

Організм ще не призвичаївся до повернення сили ваги. Кожен рух вимагав великого фізичного напруження. Але баритися не випадало. Інженер швиденько відстебнув лямки парашута, скинув шолом скафандра і ліг, оглядаючи все довкола.

Було темно й тихо, тільки плюскотіли хвилі прибою.

«Ну, друже Айт, ось ти й причалив… — сумно думав інженер. — Ось ти і в рідній країні… Рідна країна! — він гірко хитнув головою. — Проклята країна!»

Айт пересунувся плазом на кілька кроків убік і, примостившись у неглибокій западині, ввімкнув приймач скафандра.

— …Монія-у-чотири… Монія-у-чотири… — почувся з навушників монотонний басовитий голос, а в паузах — співучий жіночий:

— Монія-бе-нуль… Монія-бе-нуль…

Вся територія Монії, як і інших країн планети, була розбита на вузенькі смужки, в межах яких постійно звучали гостроскеровані радіосигнали відповідних координатних станцій. Нумерація паралелей та меридіанів давала можливість легко орієнтуватись на поверхні Пірейї.

При світлі крихітної лампочки внутрішнього освітлення скафандра Айт відшукав на захопленій з ракети картографічній стрічці ту точку, де знизився.

Так, до столиці Монії зовсім близько. Навіть пішки можна дійти додому менш як за добу. Але поспішати нікуди й нічого. Немає вже того «дому». Нема й інженера Айта. Є людина без імені, колишній каторжник БЦ-105, який чудом врятувався від смерті, яка може спіткати його в першу-ліпшу мить знову.

Інженер зітхнув і повільно згорнув картографічну стрічку. Вона вже була непотрібною.

Паралель У-4!.. Ой, як запам'яталась Айтові ця паралель!.. Здається, зовсім недавно вони з Мей заблукали на цій паралелі під час подорожі до Синього водоспаду, і тоді Айт з гордістю витягнув з кишені портативний орієнтатор власної конструкції. То був його перший видатний винахід — електронно-обчислювальна машина надзвичайно малих габаритів. Він приберігав прилад як приємний сюрприз для коханої. Досить натиснути кнопку — і перед очима постане якнайдокладніший план місцевості, бо електронна пам'ять пристрою тримає в собі весь атлас Монії, а промінь автоматично малює на екранчику за сигналами координатних станцій зображення карт.

Мей плескала в долоні. Вона вмить забула про свій страх і вимагала забратися якнайдалі в ліс, заблукати навмисне, щоб пересвідчитись у бездоганній роботі апарата.

І вони таки заблукали вдруге. Не тому, що орієнтатор зіпсувався, ні! Просто швидко запала темрява і застукала їх далеко від людського житла.

Млосно дихала ніч. Вирували соки в рослинах, розпираючи пружні пуп'янки квітів. Плив у повітрі жагучий аромат. Весільним перегуком повнилися хащі. Міріади світляків витанцьовували в лісі, сповнюючи його рожевим сяйвом.

Побравшись за руки, Айт і Мей ішли нічним лісом мовчки. Та й чи потрібні були слова? За них говорила віковічна природа, яка нині, може, в мільярдний раз, не старіючись, святкувала свою юність.

Аж перед світанком вони зупинилися на галявині, вкритій м'яким квітучим мохом. Мей втомилась і по-дитячому горнулася до Айта. Вона так і заснула у нього на грудях.

А наступного дня…

Айт різко урвав спогади: він заприсягнувся ніколи не згадувати про те, що було потім. Не згадувати, аж доки не помститься за розтоптане щастя, за спаплюжені мрії. Мей більше немає для нього. Нема й минулого. Є тільки безрадісне сьогоднішнє, тоскна безперспективність і — десь аж в кінці неї — яскравий останній спалах…