— Тоді — до зустрічі!

Пирхнула й зірвалася з місця рожева «Ластівка». Помчала пустинною автострадою.

На серці дівчини було радісно й тривожно. Мрії несподівано швидко почали здійснюватись: через Люстіга вдасться зв'язатися з Комітетом, а після опублікування статті Літтла — вже написаної, до речі, — можна видрукувати й запис Наради наймудріших.

Невідомо, звідки дізнався Люстіг, але Тессі справді вивезла Літтла, щоб урятувати від небезпеки, яка нависла над ним. Зробити це було важко, бо професор не хотів слухати тверезих доказів. Історія з «фальшивим прогнозом» стала для нього каменем випробування своїх сил. Пасивний, коли йшлося про особисте, Літтл був непримиренний, коли торкалося суспільного. Сан-клейська трагедія стала для нього першим ствердженням тих похмурих прогнозів, які він проголосив ще сімнадцять років тому, коли вибухнули атомні бомби над Джапайєю.

Одразу ж після приїзду в Дайлерстоун з Сан-Клея професор написав полум'яну статтю. Знаючи, що його кар'єра вченого загинула назавжди, Ейр Літтл не захищав себе. Тож з тим більшою наполегливістю він прагнув стати на захист всього людства. Статтю Літтла, звичайно, не взявся надрукувати ніхто.

З Дайлерстоуна старий їхати не хотів, стверджуючи, що така втеча тільки припаде до смаку підлим наклепникам. Він навіть прагнув стати перед судом, наївно сподіваючись таким чином дістати широку трибуну.

Щоб умовити професора, Тессі довелося вдатись до хитрощів. Мовляв, доки там той суд відбудеться, Літтл може погостювати в свого колишнього друга, академіка Торна, і, маючи тепер уже беззаперечні докази, вільно переконає його, змусить виступити проти атомної зброї. Літтл погодився.

Це було тільки вчора. А сьогодні Тессі знову їде з Дайлерстоуна додому.

Пливе назустріч машині широка смуга бетону. Посвистує вітер. Шурхотять шини. Дружньо підморгує зелене сигнальне вічко автоматичного шофера.

Заклавши руки за голову, Тессі дивиться вдалину, туди, де автострада тоне в нічній темряві, і думає про себе, про інженера Айта, про війну.

Коли б хоч звісточка від Айта, коли б хоч певність того, що він живий! Ось уже майже сім діб Тессі марно викликає його. Саме задля Айта вона щоразу їде в Дайлерстоун, недосипає ночей, рискує тим, що її, зрештою, схоплять і кинуть до в'язниці. Мовчить Айт. Може, вже й нема його на світі?

Куточком ока Тессі поглядає на годинник. Дев'яносто дев'ята. Ні, в цей пізній передранковий час навряд чи варто викликати. Ще сто хвилин — і почнеться новий день, дев'ятнадцятий день Місяця Весни.

Тессі зменшує швидкість: чим далі від Дайлерстоуна, тим менше шансів одержати відповідь. Хто знає, на якій відстані чути радіопередачу? Може, слід було б під'їхати до палацу Кейз-Ола якнайближче?

Рівно о нульовій годині Тессі зупинила «Ластівку», вийшла з машини, лягла осторонь дороги, серед високої духмяної трави. Майже без надії ввімкнула передавач, почала повторювати той заклик, який за сім діб врізався в пам'ять назавжди. І раптом у відповідь почула коротке шипіння — неповторний знак, що прозвучав для неї немов фінал переможної симфонії.

— Чую, «Сину», чую!.. Дякую, любий!.. — Тессі схопилася на рівні ноги, машинально промовила завчений текст. І тільки коли ще раз, на закінчення, Айт відповів коротким сигналом, дівчина радісно засміялась і озирнулась.

Ніде нікого навколо. Залягли в усі боки до обрію зелені трави. Звелось над планетою Рожеве Сонце і сходить Блакитне. Від кожного предмета простяглися довжелезні роздвоєні тіні, що покраяли автостраду на чудернацькі, химерні клапті.

Цього весняного ранку розвіялась грізна запона, яка досі закривала для Тессі Торн майбутнє. Дівчина тепер знала, що робити: насамперед треба розповісти батькові й Кольріджу про Нараду наймудріших, зв'язати їх з Комітетом Захисту Миру. Це загрожуватиме всім великою небезпекою, але вона буде не більшою за ту, що нависла над світом. Боротись — так боротись!

Ось у такому войовничому настрої Тессі й зайшла до рідного котеджу в атомній фортеці містера Кейз-Ола.

Вона запізнилася: професор Ейр Літтл не дотримав слова і встряв до суперечки з академіком Торном.

Вони стояли перед столом — блідий Літтл, багряний батько і незмінно спокійний Кольрідж. Ціла купа недокурків у попільничці й на підлозі, невимкнене світло, синці під очима у всіх трьох свідчили, що суперечка триває з вечора.

Коли до кімнати зайшла Тессі, Літтл урвав на півслові свої обвинувачення, похмуро привітався й сів. Батько докірливо похитав головою.

— Їхала цілу ніч?.. Ну, йди, спочивай.

— Ні, тату, спочивати не можна. Я чула кінець вашої суперечки і хотіла б дещо додати до того, що сказав професор Літтл. Він висловився недосить точно. Якщо ви з Кольріджем можете ще сяк-так виправдатись за вибух перших двох атомних бомб на території країни, яка напала на Монію, то коли почнеться третя всепірейська війна, на ваші голови ляже прокляття всього людства. Дочкою убивць я не хочу бути.

Страшними, переляканими очима глянув на неї батько. Сумно кивнув головою Кольрідж. Літтл одвернувся, щоб приховати злу, переможну посмішку. А Тессі відчула, як тоскно стислося серце, запалали щоки й вуха. Дочка повстала проти батька. Конфлікт міг цілком вільно призвести до остаточного й безповоротного розриву. І все ж відступати було вже пізно, коли б навіть вона хотіла це зробити.

Неквапно, намагаючись не пропустити жодного факту, Тессі розповіла сумну історію професора Лайн-Еу, передала майже дослівно зміст Наради наймудріших. В її крихітній записній книжечці зберігався довжелезний стовпчик цифр та чудних абревіатур, які нічого не розкрили б сторонньому, але визначали собою дати й суми, координати цілей на території Союзу Комуністичних Держав і кількість атомних та водневих бомб, які мають незабаром туди впасти.

Тессі говорила, не спускаючи очей з батька. Вона знала, що у нього хворе серце, яке може не витримати. Здавалось, до цього й ішлося. Торн дихав усе пожадливіше й хрипкіше, хапався за груди, але коли Тессі замовкла й кинулась за ліками, зупинив її.

— Говори. Хтось із нас збожеволів, — я, ти, Кейз-Ол — не знаю. Говори. Коли те, що ти розповідаєш, — правда, коли тебе разом з Лайн-Еу не обдурили комуністи, то я… Я тоді зроблю таке, що здригнеться весь світ!

— Присягаюсь — це свята правда!.. — Тессі поквапливо розкрила сумочку, витягла радіостанцію. — Дві години тому мені вперше відповів інженер Айт — людина, яка зуміла добути котушку з записом Наради. Йому можна вірити, татку! Він надішле ще одну, і ти почуєш усе сам…

— Не знаю… Не знаю, хто винний, хто правий. Ви всі проти мене. Я проклинаю сам себе. Але ви не хочете зрозуміти, що поява атомної бомби була такою ж історичною необхідністю, як і відкриття вогню первісною людиною! Адже під час другої всепірейської війни хрестовикам не вистачило хіба кількох місяців, щоб створити таку самісіньку бомбу, яка готувалась отут, в Лос-Алайні, і пошпурити її на Монію. Ви не хочете…

— Це все ми добре знаємо, Торн! — сухо, безжально промовив Кольрідж. — Сімнадцять років ми працювали пліч-о-пліч. Визнаю: я був тільки жалюгідним виконавцем твоїх дерзновенних задумів. Ти — справжній геній, коли йдеться про ядерну фізику. Але, даруй, в питаннях політики ти не підносишся вище за того середнього монійця, якому бракує розуму зазирнути в майбутнє. Ти чув, що розповіла твоя дочка? Ти зважив на те, що говорив Літтл? Три тисячі триста атомних і водневих бомб!.. Кому, як не тобі, знати, що це означає загибель усієї планети! І ці бомби вже стоять на стартових злагодах. Війна може спалахнути в першу-ліпшу мить.

Запала мовчанка. Професор Літтл, який протягом останньої години не промовив і слова, зітхнув і сказав нерішуче:

— Не хочу бути віщуном лиха, але скажу вам: я певен, що війна почнеться на початку Другого місяця цього року…

— На початку Другого місяця? — перепитала Тессі. — Чому ви так гадаєте, професоре?

— Тому що я власноручно за особистим таємним наказом Кейз-Ола склав найдокладніший прогноз погоди для Континентальної півкулі саме на цей час. Аналогічне завдання я виконував рівно сімнадцять років тому, коли планувалася висадка десанту проти хрестовиків.