— Але ж мені ти телефонувала, Імоджен? — впевнено запитав Г’юберт.

— Ні, Г’юберте! Я нікому не телефонувала.

Посеред здивованих вигуків знову пролунав дзвінок у двері, і щедра на сюрпризи ніч породила зі свого черева захеканих Ріплі Бакнера-молодшого та Вільяма С. Кампфа. Як і Безіл, були вони дещо захеканими, але так само, не менше різко і категорично, почали цікавитися, де вечірка, палко наполягаючи на тому, що їх запросила Імоджен, зателефонувавши напередодні.

Г’юберт розреготався, слідом засміялися інші, і напруга спала. Імоджен повірила Г’юберту, тому повірила і решті. Не в змозі більше стримуватися в присутності цієї новоприбулої публіки, Г’юберт, захлинаючись, почав оповідати про свою дивовижну пригоду.

— Гадаю, що ця зграя полює за всіма нами! — вигукнув він. — Виходжу я на алею, а там чатують якісь типи. Один був велетнем із сивими бакенбардами, але коли він побачив мене, то кинувся навтьоки. Чимчикую далі й бачу ще кілька осіб — іноземці, либонь. І я пішов прямо на них, а вони дали драпака. Я спробував їх схопити, але, гадаю, вони добряче перелякалися, бо бігли швидше, ніж леопард, — навіть я не зміг наздогнати.

Захоплені цією розповіддю, сам Г’юберт і його батько навіть не помітили, як раптом густо почервоніли троє слухачів, які навіть не звернули увагу на гучний сміх, що пролунав у відповідь на ввічливу пропозицію місіс Біссел все-таки влаштувати вечірку.

— Розкажи про погрози, Г’юберте, — підказав містер Блер. — Розумієте, Г’юберт отримував листи з погрозами. А вам, хлопці, погрожували?

— Я отримував, — несподівано запевнив Безіл. — Приблизно тиждень тому я отримав щось на кшталт загрозливого листа на клаптику паперу.

На мить стурбований погляд містера Блера затримався на Безілі, і його охопила не те щоб підозра, а якась невизначена недовіра. Можливо, щось незвичне в бровах Безіла — там досі залишалися клаптики щетини від перуки — поєдналося в його підсвідомості з дивними подіями сьогоднішнього вечора. Він спантеличено похитав головою. Потім його думки заспокоїлися, і він зосередився на відвазі та винахідливості.

Тим часом Г’юберт, який вичерпав факти, дедалі більше поринав у царину уяви.

— Я й кажу: «Отже, це ти надсилав мені погрози!», і він ударив мене лівою, а я ухилився, і дав йому з правої. Гадаю, що не схибив, бо він заволав і накивав п’ятами! Ти би бачив, Білле, — він бігає так швидко, як і ти.

— Кажеш, він був велетень? — спитав Безіл, гучно шморгнувши носом.

— Так! На зріст — як мій батько.

— Інші теж були здоровилами?

— Ще б пак! Справжнісінькі велетні! Однак я не надто придивлявся, я просто вигукнув: «Ви, бандитська зграє, забирайтеся звідси, а то непереливки вам буде!». Вони спочатку кинулися навкулачки, але я влупив одного з правої, і вони злякалися...

— Г’юберт вважає, що то були якісь італійці, — перебив розповідь сина містер Блер. — Чи не так, Г’юберте?

— Вигляд мали кумедний, заявив хлопець. — Один здоровило точно був схожим на італійця.

Місіс Біссел запросила всіх до їдальні та розпорядилася, щоб принесли пиріг та виноградний сік для гостей. Імоджен сіла поруч із Г’юбертом.

— А тепер розкажи спеціально для мене, Г’юберте, — попросила вона, склавши руки і всім своїм єством виказуючи увагу.

Г’юберт ще раз переповів свою пригоду. Цього разу за поясом в одного з негідників з’явився ніж, суперечки Г’юберта з розбійниками стали більш тривалими, гучними та уїдливими. Він почав погрожувати їм тим, що могло на них чекати, якщо вони не припинять клеїти дурника; шибеники було схопилися за ножі, та передумали і кинулися навтьоки.

Посеред цього монологу з протилежного кінця столу пролунало дивне пихкання, та коли Імоджен повернула голову в той бік, Безіл просто сидів та з янгольським виглядом намазував желе на шматок пирога. А проте за хвилину звук повторився, і цього разу на його обличчі вона спіймала досить гнівний вираз.

— Цікаво, Безіле, а що б зробив ти на місці Г’юберта? — уїдливо поцікавилася вона. — Б’юсь об заклад, ти б і досі біг, не зупиняючись!

Безіл заглитнувся шматком пирога — цей інцидент Білл Кампф та Ріплі Бакнер визнали досхочу веселим і розреготалися. Здавалося, що з приводу найдрібніших недомовленостей їхні смішки за столом лише частішали мірою того, як Г’юберт вів далі свою розповідь. Алея тепер буквально кишіла забіяками, а Г’юберт, який боровся з несприятливими обставинами, почав викликати у Імоджен певне роздратування — але вона аж ніяк не могла зізнатися собі, що ця історія їй просто набридла. Навпаки, щоразу, коли Г’юберт пригадував нову деталь і починав усе спочатку, вона кидала на Безіла ворожий погляд, відчуваючи до нього дедалі більш глибоку неприязнь.

Коли всі вони перемістилися до бібліотеки, Імоджен пішла до рояля, де і сіла на самоті, а хлопчики скупчилися на канапі поруч з Г’юбертом. На її прикрість, вони очевидно приготувалися слухати його оповідь до безконечності. Час від часу вони видавали дивні приглушені смішки, але тільки-но розповідь починала буксувати, вони відразу благали продовження.

— Ну ж бо, Г’юберте, далі! А нагадай, хто з них міг би позмагатися зі швидкістю Білла Кампфа?

Вона навіть зраділа, коли через пів години всі підвелися, щоб піти.

— Химерна історія від початку й до кінця, — протягнув містер Блер. — Не подобається мені все це. Завтра попрошу, щоби прислали слідчого, нехай розбереться. Чого вони хотіли від Г’юберта? Що збиралися з ним зробити?

Ніхто не висловив жодних припущень. Навіть Г’юберт промовчав, з побожним жахом задумавшись про свою можливу долю. Під час перерв у його оповіді розмови точилися про такі побічно пов’язані зі справою предмети, як вбивства і привиди, і цими розмовами хлопці увігнали себе в стан відчутної паніки.

І справді, кожен з них — щоправда різною мірою — повірив, що в околицях орудує зграя викрадачів дітей.

— Мені це не подобається, — повторив містер Блер. — Треба, хлопчики, провести вас по домівках.

Безіл сприйняв цю пропозицію з полегшенням. Вечір, поза сумнівом, видався на славу, але джини, випущені з пляшки, часто відбиваються від рук. Сьогодні ввечері йому зовсім не хотілося походжати вулицями наодинці.

У передпокої Імоджен, скориставшись моментом затяжного прощання матері з містером Блером, кивком поманила Г’юберта назад до бібліотеки. Готовий до нових негараздів, Безіл нагострив вуха. До нього долинули шепіт і приглушений шум нетривалого опору, за якими пролунали аж ніяк не скромні, але цілком зрозумілі звуки. Безіл вийшов із дверей, і куточки його губ сумно опустилися. Він спритно склав усі карти, але в найостанніший момент доля раптом дістала з рукава козирного туза!

Трохи згодом усі пішли по домівках, тримаючись докупи та постійно озираючись довкола. Невідомо, що очікували побачити Безіл, Ріплі та Білл, пильно вдивляючись в лиховісні пащеки вулиць, заглядаючи за дерева, що в темряві здавалися величезними, та глухі паркани; їм, ймовірно, ввижалися там ті самі гротескні волохаті розбійники, які цього вечора підстерігали в засідці Г’юберта Блера.

Тиждень потому Безіл і Ріплі дізналися, що Г’юберт із матір’ю поїхали на все літо до моря. Безіл навіть засмутився. Він хотів перейняти у Г’юберта кілька витончених манер, які однолітки вважали доволі дивовижними і які могли б стати в пригоді восени, коли він поїде в школу-пансіон. Згадуючи трюки Г’юберта, він почав тренуватися. Спирався об дерево і нібито промахувався повз, а також вчився котити по руці ролик, почав носити свою кепку набакир, як Г’юберт.

Та все це тривало недовго. Згодом він збагнув, що незважаючи на те, що хлопчики й дівчатка були завжди готові слухати все, що він говорив, і роти їхні при цьому починали рухатися буквально в унісон його словам, вони ніколи не дивилися на нього так, як дивилися на Г’юберта. Тому він відмовився від гучного сміху, котрий так дратував матір, і знову став носити кепку рівно, як і раніше.