Незнайомець уважно стежив за ходом аукціону. Після тисячі доларів надбавки почали швидко зменшуватись. Він почекав ще. Ось уже вибув один учасник змагання, за ним — другий, третій. Тоді незнайомець накинув ціну. Коли надбавки впали до десяти доларів, він додав п’ять. Хтось запропонував ще три. Він зачекав хвилинку, накинув півсотні, і мішок дістався йому за тисячу двісті вісімдесят два долари. Зал вибухнув схвальними вигуками й одразу стих — незнайомець підвівся з місця, підніс руку й заговорив:

— Хочу попросити вас про одну послугу. Я торгую рідкісними речами і маю зв’язки з нумізматами в усіх країнах світу. Я міг би й так заробити на цьому мішку, але якщо ви пристанете на мою пропозицію, ми з вами піднімемо ціну на ці свинцеві двадцятидоларові кружальця до вартості таких самих монет із справжнього золота, а може, й вище. Дайте тільки мені свою згоду, і частина мого зиску дістанеться містерові Річардсу, кришталевій чесності якого ви сьогодні віддали данину справедливої і щирої поваги. Його частка становитиме десять тисяч доларів, і ці гроші я вручу йому завтра. (Бурхливі оплески в залі).

Слова «кришталева чесність» змусили Річардсів густо зашарітися, однак це зійшло за вияв скромності.

— Якщо за мою пропозицію проголосує більшість — бажано дві третини, — я вважатиму, що місто схвалило її, а мені більше нічого не треба. Всяка рідкісна річ піднімається в ціні, коли вона чимось особливо збуджує людську цікавість і викликає багато розмов. Отже, якщо ви дозволите вибити на цих фальшивих монетах імена вісімнадцяти джентльменів, які…

Дев’ять десятих присутніх, включаючи і собаку, дружно підвелися зі своїх місць, і пропозицію було прийнято під бурхливі оплески та сміх.

Потім усі посідали, а «Символи», за винятком «доктора» Клея Гаркнеса, посхоплювались і почали рішуче протестувати проти такої наруги, погрожуючи, що…

— Будь ласка, без погроз, — спокійно промовив незнайомець. — Я знаю, що дозволено законом. Крім того, я не звик до залякувань. (Оплески).

Він сів. «Доктор» Гаркнес вирішив скористатися з нагоди. Він і Пінкертон вважалися найбільшими багатіями в місті. Гаркнес був власником золотих розсипів, тобто фабрики, що випускала ходові патентовані ліки. Він виставив свою кандидатуру до міської управи від однієї партії, а Пінкертон — від другої. Боротьба між ними точилася запекла і з кожним днем усе більш розпалювалася. Обидва були дуже ласі до грошей. Обидва купили по великій ділянці землі — і то неспроста. Мало розпочатися будівництво нової залізниці, і кожному з них кортіло пройти в управу, щоб домогтися її прокладання у вигідному для себе напрямку. Перевага в один голос могла не тільки забезпечити перемогу на виборах, а й подвоїти і навіть потроїти капітал переможця. Ставка була чимала, але Гаркнес ніколи не боявся ризикувати. Незнайомець сидів поруч, і поки решта Символів розважала присутніх своїми благаннями та протестами, Гаркнес нахилився до нього й пошепки спитав:

— Яка ваша ціна за мішок?

— Сорок тисяч доларів.

— Даю двадцять!

— Ні.

— Двадцять п’ять.

— Ні.

— Ну, тридцять.

— Моя ціна — сорок тисяч доларів, ні цента менше.

— Добре. Згода. О десятій ранку буду у вас в готелі. Я не хочу, щоб про це знали. Волів би поговорити з вами сам на сам.

— Дуже добре.

Незнайомець підвівся і звернувся до присутніх:

— Вже нерано. Промови цих джентльменів не позбавлені певного інтересу і навіть блиску. Однак, з вашого дозволу, я вже піду. Дякую за вашу велику ласку, за те, що задовольнили моє прохання. Прошу пана голову залишити мішок до завтра у себе і передати оці три п’ятсотдоларові банкноти містерові Річардсу. — Він подав голові гроші. — О дев’ятій ранку я зайду по мішок, а об одинадцятій сам занесу належні містерові Річардсу гроші до нього додому. На добраніч!

Він вийшов, а зал все вирував: вигуки «ура» та куплети на мотив арії з «Мікадо» змішувалися з невдоволеним собачим гавкотом і скандуванням: «Ви не та-а-ка по-га-а-на лю-ди-на — а-мінь!»

Удома Річардси до самої півночі приймали поздоровлення. Нарешті старі зосталися самі. Вигляд у них був сумний; вони сиділи мовчки й думали. Аж ось Мері зітхнула й промовила:

— Як ти гадаєш, є тут наша вина — тяжка вина? — І її неспокійний погляд зупинився на столі, де лежали три злощасні банкноти, що їх недавні відвідувачі розглядали й торкали з такою побожністю.

Едвард відповів не зразу. Нарешті зітхнув і нерішуче сказав:

— А що ми могли зробити? Так нам судилося… Усе в руці божій.

Мері пильно дивилася на нього, але він відвів очі. Помовчавши, вона мовила:

— Я думала, що поздоровлення й похвали завжди приємно слухати. Але… тепер… Едварде!

— Що таке?

— Ти залишишся в банку?

— Ні…

— Звільнишся?

— Вранці… подам заяву…

— Так, напевно, буде краще.

Річардс схилив голову на руки й промурмотів:

— Через мої руки пройшла сила людських грошей, і ніколи я не боявся за себе, а тепер… Мері, я дуже стомився, дуже…

— Лягаймо спати.

О дев’ятій годині ранку незнайомець забрав мішок і відвіз його до готелю. О десятій відбулася приватна розмова з Гаркнесом. Незнайомець зажадав і одержав п’ять чеків «на пред’явника» в один із столичних банків — чотири по півтори тисячі доларів і п’ятий на тридцять чотири тисячі. Один з дрібних чеків він поклав у гаманець, а решту, на суму тридцять вісім тисяч п’ятсот доларів, запечатав у конверт разом із запискою, написаною після того, як Гаркнес пішов. Об одинадцятій годині він постукав у двері будинку Річардсів. Місіс Річардс поглянула в шпарину між віконницями, тоді вийшла й узяла в нього конверт. Незнайомець пішов, не сказавши й слова. Червона, вона непевним кроком зайшла в дім і насилу вимовила:

— Я впізнала його! А вчора ввечері мені все здавалося, начебто я десь уже бачила цього чоловіка.

— Це той, що приніс до нас мішок?

— Я майже певна цього.

— Отже, це той Стефенсон, якому пощастило обвести круг пальця найвизначніших громадян нашого міста. Якщо він приніс чеки замість грошей, то це теж пастка. А ми думали, що лихо минуло. Я вже був заспокоївся після вчорашнього вечора, а зараз мене починає млоїти від одного погляду на цей конверт. Щось він наче затонкий. Адже, як-не-як, вісім тисяч п’ятсот доларів, навіть якщо найбільшими банкнотами.

— А чим тобі не подобаються чеки?

— Чеки, підписані Стефенсоном! Я ладен узяти ці вісім тисяч п’ятсот доларів готівкою… Очевидно, так нам судилося, Мері… але мені завжди бракувало мужності… Я просто не наважуся пред’явити на оплату чеки, підписані цим згубним ім’ям. Це ж пастка. Він хотів спіймати мене ще раніше, але ми якось врятувалися. А тепер він заходить з іншого боку. Якщо тут чеки…

— Едварде, який жах! — Мері вийняла з конверта чеки й заплакала.

— Кинь їх у вогонь! Швидше! Не піддаваймося спокусі! Він хоче виставити нас на посміх разом з ними… дай мені, коли сама не наважуєшся!

Річардс вихопив у жінки чеки й, не розтуляючи руки, кинувся до грубки. Але він був лише людина, він був касир і він зупинився на мить, щоб глянути на підпис. І мало не знепритомнів.

— Дмухни на мене, Мері, мені млосно! Ці чеки — все одно, що золото!

— Оце щастя! Але чому?

— Їх підписав Гаркнес! Що б це могло означати?

— Едварде, ти гадаєш…

— Глянь… Ти тільки глянь! Півтори… півтори… півтори… тридцять чотири. Тридцять вісім тисяч п’ятсот! Мері, мішок не вартий і дванадцяти доларів, а Гаркнес, певне, заплатив за нього за золотим курсом…

— І, по-твоєму, все це наше… замість десяти тисяч?

— Та нібито наше. Чеки виписано «на пред’явника».

— А це добре, Едварде? Навіщо він так зробив?

— Мабуть, це натяк на те, що краще одержувати по них гроші десь в іншому місті. Можливо, Гаркнес не хоче, щоб про це знали. А оце що? Записка?

— Так, вона лежала в конверті разом з чеками.