II
Вранці Гедліберг прокинувся уславленим на весь світ, украй здивованим, щасливим і зарозумілим. Зарозумілим понад усяку міру. Дев’ятнадцятеро його найповажніших громадян разом зі своїми дружинами потискували один одному руки, сяяли, усміхалися, обмінювалися привітаннями й казали, що після цієї події у мові з’явиться нове слово — «гедліберг», як синонім слова «непідкупний», — і що воно увійде в словники навіки. Громадяни щаблем нижчі та їхні дружини поводилися майже так само. Кожен біг у банк, щоб побачити мішок із золотом. Ще до полудня з Брікстона та інших сусідніх міст посунули юрби заздрісників. Надвечір і наступного дня з усіх кінців країни почали прибувати репортери, щоб упевнитись в існуванні мішка та вірогідності його історії, описати все заново й зробити нашвидку зарисовки: самого мішка, будинку Річардсів, банку, пресвітеріанської церкви, баптистської церкви, міської площі та залу міської ратуші, де мала відбутися процедура передачі грошей законному власникові, — а також шаржовані портрети подружжя Річардсів, банкіра Пінкертона, Кокса, випускового, преподобного Берджеса, поштмейстера і навіть Джека Голідея — добродушного гультяя й нероби, що жив з рибальства та полювання, — приятеля всіх хлопчаків та безпритульних псів у місті. Бридкий маленький Пінкертон з єлейною усмішкою показував мішок усім охочим і, радісно потираючи свої пухкі ручки, розводився і про давнє добре ім’я Гедліберга, і про те, як виправдалась його чесність, і про те, що цей приклад, безперечно, підхопить уся Америка, і він започаткує нову епоху морального відродження країни… І так далі, і так далі.
Наприкінці тижня піднесення трохи вляглося. На зміну бурхливим, п’янким гордощам і веселощам прийшла твереза, тиха втіха, — точніше, почуття глибокого, невимовного задоволення. Обличчя всіх городян світилися мирним безхмарним щастям.
А потім настала зміна. Вона відбувалась поступово, так повільно, що спершу її майже ніхто не помітив, може, навіть зовсім ніхто, крім Джека Голідея, що завжди все помічав і завжди з усього глузував. Він став дражливо закидати, що люди вже на вигляд не такі щасливі, як день-два тому; далі він заявив, що з їхніх облич усе більше проглядає сум; тоді — що вигляд у них стає просто кислий; нарешті сказав, що загальна задума, неуважність і кепський настрій досягли таких розмірів, що тепер він міг би залізти до кишені найбільшого скнари в місті, а той нічого й не помітив би.
В той самий час — чи приблизно в той самий час — голова кожної з дев’ятнадцяти найповажніших родин перед сном промовляв — зітхаючи, звичайно, — такі слова:
— Що ж усе-таки сказав той Гудсон?
А його дружина, здригаючись, відповідала:
— Облиш! Що за жахливі думки лізуть тобі в голову! Жени їх геть, бога ради!
Однак другий вечір знову витягав з чоловіків те саме запитання, і вони знову одержували відсіч. Тільки вже менш рішучу.
На третій вечір вони тужливо, мимоволі повторили те саме. Цього разу — і наступного — їхні дружини пом’ялися, ніби хотіли щось сказати, але так нічого й не сказали.
А на п’ятий вечір вони спромоглися на слово і з мукою в голосі відповіли:
— О, якби ж то вгадати!
Жарти Голідея ставали щодень дошкульніші й образливіші. Він снував скрізь, висміюючи городян — усіх разом і кожного зокрема. Але, крім Голідея, в місті ніхто не сміявся. Його сміх лунав серед моторошного мовчання, наче в порожнечі. В усьому місті ніхто навіть не усміхався. Голідей не розлучався з сигарним ящиком на тринозі і, вдаючи з себе фотографа, зупиняв кожного зустрічного, наводив на нього «апарат» і вигукував: «Увага! Посміхніться, будь ласка!» Але навіть такий вишуканий дотеп не міг вичавити на похмурих фізіономіях хоча б силуваної усмішки.
Так збігло три тижні — до кінця терміну лишався тільки тиждень. Був суботній вечір, саме після вечері. Замість звичайних для передсвяткових вечорів жвавості, веселощів, метушні й біганини по крамницях панували безлюддя й тиша. Річардс і його стара сиділи в малесенькій вітальні, жалюгідні й задумані. Тепер так минали всі їхні вечори. Колишні звички — читання вголос, плетіння, мирні розмови, приймання гостей та відвідини сусідів — усе це вмерло, пропало й забулося хтозна й коли… два чи три тижні тому. Ніхто більше не розмовляв у родинному колі, ніхто не читав уголос, ніхто не ходив у гості — усе місто сиділо по домівках, зітхало, хвилювалось і мовчало. Кожен намагався відгадати, що сказав Гудсон.
Поштар приніс листа. Річардс байдуже глянув на підпис на конверті і поштовий штемпель — і те, і друге незнайоме, — кинув листа на стіл і знову поринув у свої болісні й невеселі здогадки, снуючи їх далі від того місця, де зупинився. Через дві-три години його дружина стомлено підвелася й попрямувала до спальні; обійшлося без звичного «на добраніч». Помітивши листа, зупинилась і якийсь час невидющим поглядом дивилася на нього. Потім розпечатала й перебігла перші рядки. Річардс сидів у кріслі, уткнувшись підборіддям у коліна. Раптом він почув глухий стук. То впала його дружина. Кинувся до неї, але вона скрикнула:
— Облиш мене! Боже, яке щастя! Читай листа! Читай!
Річардс почав читати. Він пожирав очима написане, в голові йому паморочилося. Лист прийшов із далекої країни, і в ньому було сказано таке:
Ви мене не знаєте, проте дарма; мені треба дещо сказати вам. Я щойно повернувся додому з Мексіки й почув про подію, що трапилась у вашому місті. Ви, звісно, не знаєте, хто сказав ті слова, а я знаю, і, крім мене, не знає ніхто. Сказав їх Гудсон. Ми з ним познайомилися багато років тому. Тієї ночі я був проїздом у вашому місті й зупинився в нього, чекаючи нічного поїзда. Мені довелося почути слова, з якими він звернувся до незнайомця, що перестрів нас на темній вулиці, — то було на Гейл-Елі. Ми багато говорили про цю зустріч по дорозі й потім, коли курили у нього вдома. У розмові Гудсон згадував про багатьох ваших земляків — здебільшого в дуже несхвальних виразах. Тільки про двох-трьох він висловився більш-менш доброзичливо — між іншим, і про вас. Повторюю: більш-менш доброзичливо, але й тільки. Пам’ятаю, як він сказав, що жоден з громадян Гедліберга не здобув його прихильності — ні один, але нібито ви — здається, мова йшла саме про вас, я майже певен у тому, — ви зробили йому якось дуже велику послугу, можливо, навіть не усвідомлюючи всієї її ціни. Гудсон додав, що якби був багатим, то по смерті залишив би вам у спадщину все, що мав, а решті городян дісталися б самі прокляття. Отже, коли цю послугу зробили справді ви, то ви — його законний спадкоємець і мішок із золотом по праву належить вам. Я знаю, що можу покластися на вашу честь і сумління — бо цим своїм традиційним чеснотам не зрадив ще жоден громадянин міста Гедліберга, — і тому хочу переказати вам слова Гудсона. Я переконаний, що коли він мав на увазі не вас, то ви відшукаєте ту людину і подбаєте про те, аби борг вдячності небіжчика Гудсона за вищезгадану послугу був сплачений. Ось ці слова: «Ви не така погана людина. Ідіть і спробуйте виправитись».
Говард Л. Стефенсон
— Гроші наші, Едварде! Я така вдячна, така вдячна… Поцілуй мене, любий, бо ми вже й забули, що таке поцілунки… А як вони нам потрібні… гроші, звісно… Тепер ти не залежиш ні від Пінкертона, ні від його банку. Скінчилося твоє рабство! Господи, в мене наче крила виросли від радості.
Які щасливі хвилини переживало подружжя Річардсів, сидячи на канапці та осипаючи одне одного пестощами! Немовби повернулися колишні дні — ті дні, що почалися для них після заручин і тривали без перерви доти, доки незнайомець не приніс до них у хату ці страшні гроші. Трохи згодом жінка сказала:
— Едварде! Яке щастя, що ти так прислужився цьому бідолашному Гудсонові! Він мені ніколи не подобався, а тепер я його навіть люблю. І як це гарно й благородно з твого боку, що ти нікому не сказав, ні перед ким не вихвалявся! — А тоді з докором у голосі: — Але мені, Едварде, слід було розказати. Як-не-як, а я твоя дружина.
